Ще
за радянських часів ми з паном Максимом ходили до війська на строкову службу. Я
— після інституту, а він — після першого курсу. Виконавши конституційний
обов’язок у тій країні (на відміну від її прихильників), пішли шукати кожен
свій шлях. Я — у народне господарство, а пан Максим — доучуватися на журналіста
в столичному університеті. Перша його університетська практика — районна газета
«Приорільська правда».
Сільгосптехніка,
школи, лікарня й амбулаторії — усе сходжено ногами, про все написано та
надруковано. І все наче гаразд, та якось потрапив пан Максим до дитячого садка.
А там у великій ігровій кімнаті висить картина «Ілліч і дівчинка»…
Того
ж дня з-під пера товариша народилася свіжа стаття — «Ілліч і дівчинка». Автор
висвітлював образ Леніна зовсім не так, як районна газета з моменту свого
заснування. І навіть не те що не так, а зовсім в іншому світлі… Стаття лягла на
стіл редактора. Сказати, що вона його порадувала, не можна. І оскільки вже все
йшло до здобуття Україною незалежності, критично заперечити її було теж
неможливо. Замислився редактор над статтею, уникаючи прямої відповіді щодо її
друку. Про неможливість друку статті товаришеві почали натякати й працівники «районки».
Під
враженням від вищеназваної події й з відповідним настроєм ішов молодий
практикант на редакційне завдання до елеватора. Там мала відбуватися зустріч
працівників із народним депутатом СРСР Конєвим Сергієм Івановичем (з 1989-го по
1991 рік — народний депутат СРСР; у 1989 році на I з'їзді Народного Руху
України був обраний першим заступником голови Народного Руху України).
Недовго
роздумуючи після зустрічі, молодий амбітний практикант витяг із сумки примірник
статті «Ілліч і дівчинка» та підійшов до народного депутата. Сергій Іванович
прочитав написане, наклав власноруч резолюцію: «Редактору… рекомендую до
друку…» — і поставив підпис.
Наступного
дня редактор «районки» був на лікарняному. Закінчився лікарняний у нього
наступного дня після завершення практики в товариша.
