Кінські історії

     

Наші пращури вірили, що Сонце вдень їде небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок, щоб ранком знову з’явитись. Я, щоб віддати шану тим, хто тягне на небі колісницю із Сонцем, а на землі ношу свою земну, зібрав дев’ять оповідок.

Форбс 

Виїзні коні – це не просто коні. Це – статус господаря. Я би сказав – тодішній «Форбс». Описи приїзду поміщиків і куркулів, царів та інших, хто здобув чесно чи нечесно свій капітал, рясніють епітетами і похвалами їхньому транспортному засобу та тягловій силі. Приїзд – це не просто прибуття в кінцевий пункт маршруту, а створення іміджу.

Розповім історію про одне таке прибуття, почуту у Запорізьких степах. У Великому Лузі до одного села в’їжджав поважний пан. Біля воріт його зустрічали дорослі й діти. По вулиці йшли два вороних коні неземної краси, запряжені у безтарку. Вони були такі дивовижні, що ніхто не помічав навіть дорогої збруї й ресорної ходи транспорту. У безтарці стояв чоловік у френчі з дорогого сукна, тримав лівою рукою віжки. Біля ніг його була виварка, з якої він розкидав людям сірники у коробках.

Два запряжених «шестисотих мерси» везли вулицею… Нестора Івановича Махна.

Обліковець

У одній із бригад працював обліковцем Павло Омелянович. Наприкінці сімдесятих він вивів заміри механізованих виконаних робіт у полі на вищий рівень. Коли в інших бригадах і господарствах обліковці ходили пішки з косими сажнями, він цей процес поставив на колеса в прямому і переносному розумінні.

Павло Омелянович на колесах своєї бідки намалював білою фарбою мітки. Виміряв окружність колеса і, як арифмометр, рахував оберти, зігнувшись, щоб бачити з бідки колесо. Кінь Майор розмірно тягнув її дорогою між ланами. Тривав процес обліку. Враховуючи кріплення для бідона з водою у бідці, це був взагалі багатофункціональний агрегат.

Та в кожному автоматизованому процесі, яким би він досконалим не був, є чинники, що спричиняють збій у роботі. Коню Майору й Павлу Омеляновичу траплялися різні зустрічні.

- Доброго дня, Омеляновичу!

- Доброго. От... ать! Збився.

І розвертав Майора, щоб рухатися до початку заміру. Дорослі зустрічі були не системними збоями в його автоматизованій системі обліку. А от системні — то дітки, котрі, побачивши обліковця й Майора, чомусь розділялися на групи й далі йшли з проміжком у пару сотень метрів. Павло Омелянович любив дітей, про що й говорив після привітання, а Майор за звичкою слова «Добрий день» розумів як команду розвертатися на сто вісімдесят градусів.

 

Жіноча солідарність

Почав якось аж занадто перейматися Василь Харитонович своєю бригадирською роботою. Зрання впрягає кобилу в бідку і — по полях, а далі — в бригаду і знов по полях. В обід поїсти додому не приїздить — все працює. Аж надвечір, утомлений, являється до господині. І так він уже майже місяць у несамовитому трудовому пориві. Знаючи чоловіка змолоду, Ганна Петрівна засумнівалася…

Одного дня з’явилася вона у бригаді перед обідом. Тихо прийшла, потай від чоловіка. Ніби все в нормі: кухарки на кухні, чоловік у майстерні, всі у справах. Та душа все ж непокоїлася. Відв’язала Ганна Петрівна від конов’язі кобилку, сіла в бідку, сказала «Но!» і відпустила віжки… Потихеньку повезла її кобилка Галка… до села, через греблю, на сусідню вулицю. Серце Ганни Петрівни відчувало, що їде вона до таємної правди. І чим ближче було до тієї правди, тим більше було впевненості, що знає її ім’я. І навколо тієї «правди» вже назрівав величезний скандал.

Несподіванки не сталося: кобилка не проїхала повз самотню «правду» на ім’я Валентина. Звернула на край її двору у старий садок, зупинилася біля ясел з вівсом і відерцем води. Правда з цього моменту вже була не така важлива, як той скандал. Не буду вдаватися до подробиць батальних сцен у дворі й по селу. Чоловіче населення співчувало Василеві Харитоновичу… деякий час він жив у бригаді, а як знадобилося копати картоплю — його все ж забрали додому.

Отак жіноча солідарність вивела на чисту воду Василя Харитоновича. І тільки збір великого врожаю посадженої картоплі врятував сім’ю.

 

Ловелас

В одному невеличкому музеї архітектури й побуту під відкритим небом жив собі кінь. За заслуги свої отримав він статус вільного поселенця. Мав фураж і галявину для випасу, мав чисту воду криничну. У вільний від випасу час не гребував спілкуванням із гостями музею. Незважаючи на високий культурний рівень того міста, де він жив, і доволі поважний вік, кінь час від часу впадав у гріх. Втираючись у довіру, кусав відвідувачів за ногу — нижче або вище — зі спини.

Жаркого літнього дня до музею завітав у супроводі поважного панства посол однієї з балканських країн. Ходив він в оточенні підлеглих, під руку з дружиною по музею, слухав оповідки про експонати й колишнє життя в цих краях. Підійшли й до дерев’яної церкви пріснопам’ятних часів. Гості слухали директора музею і розглядали споруду. Кінь, скориставшись тим, що випав із поля зору людей, розглядав собі екскурсантів. І вибрав для традиційної забавки… дружину посла. Підійшов тишком і взяв зубами її легеньку спідничку… Таким само неквапом він зробив кілька кроків назад… зі спідничкою в зубах. Екскурсанти стояли вже спиною до будівлі й обличчям до коня. Вірніше, обличчя на жодному, крім коня, вже не було. Чоловіки — хоч без обличчя, та в штанях, а от пані послиха — без обличчя й без спіднички. Найкмітливішою і найсміливішою виявилася все та ж пані. Побачивши розгубленість і переляк на обличчях екскурсантів і майже бездиханне тіло директора музею, вона взяла ініціативу на себе. Посміхнувшись, промовила: «Можна коня попросити ще раз отак зробити?..»

Схиляю голову перед сміливою жіночкою, обдарованою величезним почуттям гумору. Співчуваю директору, котрий за тиждень ледь прийшов до тями. Ну, а з коня що взяти? У когось же він цьому навчився!

 

Іноземці

Після війни в господарство потрапило кілька німецьких трофейних коней-ваговозів. Кінь — річ взагалі дорога, а ваговози — поготів. У перші повоєнні роки взагалі орали коровами… Я навіть порівняти тодішню ціну тих коней із нинішньою відповідно не можу! Приставили до коней конюха. Як він з ними не говорив, як не хитрував — а не слухаються вони! Одного разу той конюх розлютився так, що вдарив палицею коня по спині. Кінь задрав голову, глянув на дядька, взяв його зубами за комір піджака і відкинув метрів на три…

…Зібрали консиліум, аби розв’язати питання: «Як приручити іноземних коней». Старійшина села сказав: «Пам’ятаю, як у 1918 році нам потрапили німецькі коні. Вони не розуміли нашої мови. І тоді ветеринар навчив нас по-німецьки давати їм команди». Порада була слушна. З району запросили вчителя німецької мови. Усі команди коням записали німецькою мовою українськими літерами. Так і керували кіньми, поки ті були в господарстві.

 

Вуха

 

Осіннього дня якось їздив до обласного центру, аби відвідати універсальне торгове об’єднання і дещо придбати. Придбавши не те і не все, з парою обірваних у черзі ґудзиків, покинув заклад високої культури обслуговування. Для врівноваження балансу негативних і позитивних вражень — пішов за останніми через проспект, до картинної галереї. Увійшов до великої зали і опинився… в епіцентрі поля бою. Десятки картин навколо мене зливалися в одне батальне полотно історії всіх часів і народів. Повстання Спартака, Ватерлоо і Бородіно, бій під Жовтими Водами, Перша кінна і татарська кіннота, облога Києва монголами… Воїни, зброя, коні… Як людина, котра нерівно дихає до коней, я стояв, заскочений, забувши про свій невдалий шопінг в УТО. Коні гніді й вороні, руді й сірі, чалі й булані!… Думка була одна — завтра привезу діда Антона, з котрим пас коней, зроблю йому подарунок. Наступного дня по обіді вилазив з «Москвича» під картинною галереєю дід Антон — провідний фахівець із питань коней і взагалі гужового транспорту. Ровесник минулого століття. Кінець вісімдесятих років відкрив завісу у його біографії. Змолоду — ходив з отаманом Григор’євим на Одесу, відмітився в кінному полку Пилипа Хмари, втік до Бессарабії. Повернувся в сороковому році до села, у Другу світову — доїхав підводою при госпіталі до Німеччини. Вмів орати і боронувати, косити і ворушити сіно кіньми. Професіонал.

В залі з батальними полотнами дід Антон уважно розглядав картини, не проявляючи особливих емоцій. Зупинилися в кінці експозиції біля вікна. В надії на позитивні дідові емоції — запитав:

- Ну, як Вам?

- Неправда це все, Юрко.

- Як неправда? Це ж кращі художники!

- Розумієш, рідко в якого коня після другого бою були цілі вуха. І шрамів було ого-го… Та не переживай, Юрку, ну звідки ці хлопці-художники знають, як воно було, — вони ж у кавалерії не служили…

 

Актриса

В душі вона була актрисою. Відслуживши довгий вік на арені, а потім із рік покатавши діток у візку перед виставами, була відправлена в село актриса цирку — гніда кобила Фея з буйною гривою й чорним до блиску хвостом. Отримала місце в конюшні й роботу при школі. Стала працівником освіти на селі. Закладала підвалини для освітнього процесу: возила у шкільну їдальню з ферми молоко, перевозила городину до погрібника, борошно з млина, олію з олійниці й дрова з лісу. Навесні, коли розливалася річка й заливало стежину з підлісного хутора, переносила на спині через воду до школи й зі школи усіх хутірських учнів, усіх трьох. Добрі справи робила. Любив її дід Антон — за доброту і слухняність. Коли не було роботи, відпускав попастися на величезному шкільному подвір’ї. Любили її діти. Дівчата їй розчісували гриву й хвіст, заплітали кіски, прикрашаючи стрічками.

З кожним днем усе більшою освітянкою ставала Фея, але в її душі жила актриса. Фахівці кажуть, що коні — дуже великі шанувальники гарної музики. От і наша гніда, коли чула красиву музику, що лунала зі шкільних вікон, залишала свою соковиту траву і починала повільно обертатися, вальсуючи…

Навколо радісні глядачі аплодували актрисі Феї.

Вона жила в танці! В душі вона була актриса.

 

Місія

Впряжений у безтарку, Барвінок тягнув через вічність і степ бочку води. Він зупинявся біля кожного, кого зустрічав. І поки не вип’є води людина — не рухався далі. У нього була така місія на цій землі.

  

(Коні і люди, згадані в цих замітках, мали місце в історії і творили її на теренах Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської і Черкаської областей. Деяких із них я знав особисто, про деяких чув. За збереження пам’яті про німецьких коней моя шана Дмитру Глущенку, а за махновських коней — Володимиру Тарасенку).

 

Прим.

Безтарка — віз, пристосований для перевезення сільськогосподарських продуктів без тари.

Бідка — візок на двох колесах.

Коні-ваговози — дорослі ваговози мають вагу 700–900 кг.