Рушниця

Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість.

Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину. Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана.

Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.

— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.

— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.

— Зараз, тільки майстерню закрию.

Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали.

Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову чаклували над точністю, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко.

На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено. Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі.

Згодом бабина мова стала набувати змісту:

- Людоньки добрі, що ж вони наробили!..

- Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.

- Та там же в саду, на шворках!

- Хто там у саду на шворках?

- Та он же, дивіться!

Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи.

Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.

- Ну, як полювання? — спитав господар.

- Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…

- Як треба, то треба. Поїдемо.

Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору.

А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.