Василь
Степанович усе життя пропрацював механіком на кінному племзаводі. Вийшовши на
пенсію, переїхав до доньки в місто. Йому було майже вісімдесят років, і мав він
дві справи, які доповнювали його дохід, окрім пенсії. Одна з них — півтора
метра прилавка на місцевому ринку, де він продавав дрібний реманент. А друга —
раз на три-чотири дні охорона автостоянки на території колишньої невеликої
будівельної компанії.
Торгівля
на ринку давала йому розуміння того, чим і як живуть люди та що діється у
світі. Охороняючи автостоянку, він виготовляв той дрібний реманент, що продавав
на ринку, та читав книжки. Тобто жив повноцінним життям пенсіонера передмістя.
У
Василя Степановича на все був свій погляд. На цей погляд не надто впливали
мас-медіа. Він ніколи не висловлював одразу думку про подію чи людину. Йому
треба було все осмислити, перевірити та навести аргумент, із яким важко було не
погодитися.
Люди
любили зі Степановичем поговорити, перевести все в жарт, послухати цікаві
розповіді та його думки. Так одного вечора, поставивши своє авто, я завів
бесіду:
-
Степановичу, хотів у бібліотеці книгу мемуарів взяти, а кажуть, що Ви її взяли?
-
Так. На службі вночі спати не можна, то читаю.
-
Ну і про що там автор пише?
-
Що він розумний, а всі інші погано вчилися в школі.
-
Отак прямо всі?
-
Ну хто краще, а хто гірше, але не так завзято, як автор.
-
Паустовський писав, що для всіх книг, особливо автобіографічних, є одне святе
правило: їх слід писати лише доти, доки автор може говорити правду.
-
Розумний чоловік був. А ти що читав?
Тут
я про себе посміхнувся, зрозумівши, що є шанс витягнути зі Степановича багато
філософських думок і пояснень подій.
-
Літопис читав.
-
Про що?
-
Про одну військову подію: «…І зійшлося на полі бою тільки кінних воїнів
тридцять тисяч, а піших удвічі більше. Стояли 7 днів, не наважуючись вступати в
бій…». Я не встиг усе розповісти діду, що читав, як він почав вголос
аналізувати.
-
Так… тридцять тисяч — це 1,5 тис. тонн зеленої маси на день, та на 7 днів…
Урожайність зеленої маси — нехай тонн 20
з гектара, на випасі це пів тисячі гектарів. Юрку, а якої пори року то подія?
-
Влітку.
-
Степ вигоряє, то тільки по балках пасти треба та понад річками. Скільки ж ще
чистої води потрібно… А ще якесь зерно бойовому коню. Стояти коні не могли. На
випасі їх охороняти треба, і мають вчасно повернутися, якщо небезпека…
-
Та й підковувати ж треба.
-
Коваль і помічник коваля, щоб підкувати одного коня, витрачали 0,25 трудодня…
Скільки то похідних ковалів з інвентарем треба…? І це тільки коні!
Дід
сам собі вголос ставив питання:
-
І в якому стані ті літописці таке пишуть? Які там три години кінного бою?
-
Так. Говорив мені дід, з яким коні пас, що, якщо прибрехати, то це 15-20 хвилин
сутички. Більше ні коні, ні люди не витримають.
-
Понаписували: день бились, два бились…
Василь
Степанович роздумував, говорив то зі мною, то сам із собою… Це був 2003 рік.
Дещо з того, що він говорив, я зрозумів одразу, а дещо — тільки після 2014
року. Він мене навчив читати історичну літературу, маючи під рукою два
довідники: «Норми виробітку на кінно-ручні роботи в сільському господарстві» та
«Норми годівлі сільськогосподарських тварин». А ще питати галузевих фахівців
про те, чого не розумію.
P.S.
Якщо дати сьогодні комусь із хлопців з першої лінії війни багато чиї мемуари
про минулі війни, то знадобився б далеко не один червоний олівець для правок.



























