«Російська дорога»

На чужу голову йти — то треба й свою нести.

(Народна приказка)

Передмова

Першу світову війну згадують як приклад кривавого абсурду й повного безумства, на яке тільки здатні люди. Десятки тисяч гинули за просування на п’ятсот метрів. Одним із найбільших божевіль цієї війни був Італійський фронт і його дванадцять битв на річці Ізонцо, а також будівництво шляху «Російська дорога» через Юлійські Альпи. Той шлях, побудований полоненими Російської імператорської армії, серед котрих була велика кількість українців, веде через найвищий гірський перевал Словенії — Вршич. Цим шляхом на Італійський фронт йшли підрозділи австро-угорської армії, сформовані повністю чи частково з українців.

У роздумах про цей шлях на перевалі спробував уявити долі двох солдатів, Василя та Степана, — двох українців у різних імперських арміях.

Камінний шлях

 

Думки 

Два постріли тривалістю мінімум 112 років. Вони пролунали 28 червня 1914 року в Сараєво, після чого почалася Перша світова війна, де українці були по обидва боки фронту. Здається, що ніякої Другої і початку Третьої світової війни не було. Це все ще Перша світова війна, котра перейшла в Другу світову війну, а друга — в нинішню. На шляху цієї війни вже більше століття:

- зникла Османська імперія;

- зникла Австро-Угорська імперія;

- зникла, ожила і зникла Німецька імперія;

- зникла, але не здохла Російська імперія. Вона трансформувалася у СРСР, розвалилася і знову в судомах ожила російською «недоімперією». Ожила після декількох спроб 20 лютого 2014 року з пострілом командира роти севастопольського «Беркута» та його підлеглого на Майдані в Києві.

Повернуся до початку війни в Юлійські Альпи 1914-го року до  перевалу на шляху «Російська дорога». Межа літа та осені - підрозділи Південно-Західного фронту Російської імперії формувалися на базі Київського та Одеського військових округів. Формувалися для війни. Моя бабця сказала якось: «Ті імператори усі родичі між собою і перев'язане з діда та прадіда родинними зв'язками їх оточення — нехай би в полі і билися…» Перефразую її слова :”Зібрати б тих усіх родичів на цьому шляху через гори  … “ Але в тих родичів інша мета.

Уява

У чужому краї, посеред чужої війни, крізь Юліанські Альпи будують камінний шлях. Шлях, котрий поєднує різні краї однієї війни.

На перевалі Вршич — приглушені голоси. Виснажені військовополонені російської імперської армії, коні, мули, воли та віслюки.  Вони будують дорогу на Ізонцький фронт. Кожен удар молота чи молотка, кирки, котра вгризається в каміння, скрип тачки відбиваються від скель і звучать кілька разів.

Серед працюючих — велика кількість українців, взятих у полон під Перемишлем та в Карпатах. Мова одна, а говірок чути багато: від Волині до Кубані.

Що на них чекає? Полон і тяжка праця вже є. Попереду — каліцтво, смерть, щастя вижити? Можливо, комусь судилося повернутися, але чи буде то щастя? Крім рідних, їх ніхто не чекатиме. Світ порожнечі не любить, і треба знову буде ліктями розштовхувати його, щоб знайти хоч якийсь свій простір.

На перевал Вршич підіймаються недобудованим шляхом підрозділи одного з маршових батальйонів армії Австро-Угорської імперії. Серед них теж достатньо українців з Карпатських гір і передгір’їв. Човгання підошвами черевиків по кам'янистому шляху заповнює простір між скелями і створює єдиний приглушений монотонний звук. Зрідка його порушують голоси командирів, сопіння і фиркання коней та мулів. Вони йдуть у долину річки Соча на Ізонцький фронт.

Що на них чекає? Щастя вижити, каліцтво, смерть, полон і тяжка праця? Їхня доля не суттєво різниться від долі тих, хто будує цей шлях. Як одні, так і інші — вони заручники цього камінного шляху.

Шлях. Він пам’ятає кожного і все. Шлях — це літопис. Просто в ньому писано не чорнилами, а молотами і кирками, чоботами і черевиками, копитами і колесами. І, коли прислухатися вночі до його розмов з вітром, можна почути все те, що відбувалося протягом століть.

Василь

Думки

Проста трудова людина влаштована так, що весь час шукає стабільності у нестабільному світі, не розуміючи, що люди, не подібні їй, живуть за рахунок нестабільності і не мають від того сорому.

Не всі війни, у котрих довелося воювати нашому народу за рідну землю, були необхідними. Велику кількість війн можна було оминути. Багато війн — чужі.

Безліч військових подвигів, битв і цілих кампаній. Результати поразок, перемог, втрати перемог розібрані по кісточках. Знайдені винуватці, і на них повішені всі собаки. Знайдені герої, і на них теж багато чого повішено. От тільки, як правило, забули продумати, що далі і для чого. Амбіції, незнання і небажання множили на нуль найкращі здобутки і приносили перемогу до ніг недругам.

Герої “чужих війн” – це ми. І не важливо, на чиїй землі. Кров наша, а війна чужа.

Мій прапрадід по батьковій лінії воював у Російсько-турецькій війні 1877–1878 років на Балканах. Його син і мій прадід пройшов артилеристом Першу світову війну. Мій дід у Другу світову війну дійшов до Кенігсберга. Я його все питав:

– Діду, розкажіть про війну!

Він мовчав, переводив бесіду. І тільки вже пізніше, коли я усвідомив його “шлях на війні”, то зрозумів, чому він мовчав.

Уява

В один із останніх днів літа 1914 року на Василівській церкві дзвони звучали по-іншому — коротко і приглушено. Чи то так було, чи то так здавалося. Чому то так — усі знали. В кінці жнив був указ царський про мобілізацію.

Василь знав, що в списках читатимуть і його. До його левад над річкою давно приглядалися з повіту впливові люди. І не тільки приглядалися, а й робили спроби відібрати його. Тим людям не зрозуміти, що той наділ був ще з прапрадіда а може і раніше у Василевого роду, поки цариця не прийшла в їхні степи. І на перші зібрані кошти батько після відміни кріпацтва викупив ті луки.

Василь навіть знав, кого, крім нього, в списках читатимуть: до чийого майна мають інтерес з повіту та тих, хто не дуже зговірливий з владою. Як думав, так і сталося. За кілька днів ішов він до Павлограда. Ішов повз Богуслав містком через Самару. Ішов повз свої луки на чужу війну.

283-й піхотний Павлоградський полк. Багато знайомих зі свого повіту. Молодші й старші. Є і ті, кого, як і його, призвали через їхнє нажите господарство. Ідейних мало. Імперія. Покропив батюшка баранців і «теплушки на станції», благословив, закінчуючи молитву словами: «За веру, царя и отечество!»

Недовго Василь воював. Під Перемишлем потрапив у полон. І тепер — табір у Словенії. Тепер він серед тих, кого відправили будувати цей чортів шлях у камінні, де вже менш ніж за пів року те каміння забрало кілька сотень життів.

По обіді — невеликий відпочинок. Василь, сидячи на перевернутій тачці, читав єдиний лист із дому, котрий знайшов його в полоні, доставлений Червоним Хрестом у перших числах жовтня.

Він перечитував його щодня з того часу, як отримав. Уявляв дітей, котрі підросли за рік, господарство. Розумів, що вже майже третину чоловіків з села забрали на війну, і читав про те, про кого що було відомо: хто загинув, хто в полоні, хто калікою повернувся, а про кого — жодної звістки. Читав, що коли дізналися, що він живий, то на левади над річкою претензії притихли, а то, коли пішли чутки, що загинув, за безцінь купити хотіли.

Левади… В дитинстві Василь запитував діда:

— Чому так багато синіх васильків на луках у них?

— Давно то було. Ще моєму дідові його дід розповідав. Косив на цих луках хлопець з нашого села. Звали його Васильок. Зовсім молодий. А на луках якраз бавилися русалки — ті, що в Самарі й озерцях навколо Самари живуть. Одній із них дуже припав до вподоби Васильок. Зачарувала вона його. А сама ж красива, як наша баба в молодості. Хлопець голову і втратив. Забув про все на світі й пішов за русалкою. А вона заманювала хлопця все далі й далі. І так закохалася та русалка, що не захотіла вже назад красеня відпускати. Перетворила вона хлопця на квітку василька в наших луках. З часом насіялося від тої квітки васильків стільки, що як цвітуть — то і не розбереш, чи то озеро, чи то неба шматок, а чи то наші луки.

— Так ті русалки і тепер є?

— Є. Такі завзяті, що, як туман лягає на наші луки, то можуть і вкрасти в ньому чоловіка.

Василь з посмішкою згадував діда, котрий за словом до кишені не лазив, і читав та перечитував лист…

 

Степан

Думки.

Австро-угорська армія була «Вавилонською вежею» у мовному питанні. Вона налічувала одинадцять різних національностей: німці, угорці, чехи, поляки, українці, хорвати, серби, італійці та інші. Офіційною була німецька мова. Офіцери мали знати щонайменше 80 базових німецьких команд, але паралельно існувала полкова мова: якщо в полку понад 20% бійців належали до однієї нації, офіцери були зобов'язані вивчити їхню мову, щоб віддавати розгорнуті накази та спілкуватися. Це часто призводило до хаосу під час бойових дій, коли офіцери-німці не могли порозумітися з підлеглими слов'янами чи угорцями. Часто офіцерам доводилося ставати поліглотами. Якщо офіцер-німець командував полком, де сорок відсотків були чехами, а тридцять відсотків — українцями, він був зобов'язаний вивчити обидві мови на базовому рівні.

Існували навіть приказки: «Австрійський офіцер командує німецькою, думає угорською, а солдат слухає чеською і не розуміє нічого» або «У нашій роті є лише дві людини, які розмовляють однією мовою — це капітан та його коняка».

Російська армія була ще більшою «Вавилонською вежею» у мовному питанні. Важко перелічити кількість народів, з яких набирали бранців, і в кожного з них була своя мова. Якщо українці та білоруси ще розуміли росіян, то росіяни не розуміли їх, як і не розуміли солдатів інших народностей імперії. Для спілкування створювався солдатський жаргон (фронтовий суржик).

Шлях у горах давав змогу почути за три-чотири роки стільки мов, скільки не вивчають у жодному університеті світу.

Уява

Вранці після Покрови з містечка Кранська Гора кренув маршовий батальйон австро-угорської армії шляхом через перевал Вршич у долину річки Соча. Той шлях звався «Дорогою Ерцгерцога Євгена». Через сторіччя його стали називати «Російською дорогою» (словенською — Ruska cesta). Роти виходили одна за одною з певними проміжками часу для зручності й безпеки. У четвертій роті, що йшла останньою, був вчитель гімназії зі Самбора Степан. На краю містечка обабіч дороги стояла літня жінка з козами, схожа на бабцю Степана. Вона їх проводжала, хрестила й читала молитву.

Дід Степана мав у Старому Самборі столярну майстерню, трьох дочок і сина. Була в нього мрія вивчити сина на лікаря. Але сталося як сталося — вивчився на вчителя історії. Степан пішов слідами батька. Двадцять років тому — перший курс філософського факультету. Переповнена велика зала університету. На відкритті кафедри української історії читав лекцію, присвячену давній історії Київської Русі, Михайло Грушевський. Чотири роки навчання та державні іспити.

Після університету — місце викладача в гімназії та підробіток. Один з перших уроків: 7 клас, розділ «Історія Нового часу» і тема про об'єднання земель навколо Москви. Біля мапи стояв рудий хлопчак, котрий не був серед кращих учнів і вдома не читав заданий матеріал. Степан же старався в питаннях підказати йому відповіді.

— Що ти розкажеш про жорстоке і криваве захоплення Новгорода московським царем у 1570 році?

— Захоплення було криваве і жорстоке.

— А що він хотів, захопивши Новгород?

— Забрати їхні землі.

— Щоб що?

— Щоб украсти їхню історію  Новгорода, — це було сказано випадково як перше слово що знайшлося у голові учня для відповіді.

Степан не чекав такої відповіді, котра була сказана несвідомо, але глибше чим у шкільному курсі пояснення. Після невеликої паузи Степан поставив хлопчаку оцінку «відмінно». Учні, затамувавши подих, дивилися на вчителя, не розуміючи, за що така оцінка.

Спогади минулого змінювалися усвідомленням реалій теперішнього часу. Слідом за російським царем мобілізацію оголосив і австрійський імператор. Серед обраних іти до війська опинився і Степан. Як говорять на Галичині: «Мати сина родила, а цісар собі забрав».

Якщо коротко розповісти про біографію пана вчителя на війні до цього дня, то призвали його до 19-го полку ландштурму. Хрещення в боях під Золочевим, відступ до Перемишля — міста з легендою про корону Данила Галицького, перероблену у митру єпископа. При першій обороні Перемишля він отримав поранення. Шпиталь у Празі. І тепер він іде у четвертій роті маршового батальйону через гори на поповнення війська, що воює проти італійців. Все як у приказці: «Пішов за цісаря туди, де й маку не сіяли».

Минувши місце злиття гірських потоків Малої та Великої Пишниці, шлях пішов на підйом.

— Пане обер-лейтенанте! Треба зупинитися! — вигукнув до командира роти один із солдатів із колони.

— Що трапилося?

— Споменник! Могила земляка! Помолитися б.

— 10 хв. Зупинка!

На краю шляху — складена з каміння могила, хрест і дощечка, притиснута каменем до надгробка. На дощечці — пожовклий від пилу кисет із вишитою хрестиком квіточкою та стара, можливо, ще дідівська люлька. На дощечці вирізано ножем текст: «Андрій Капуста, говорив, що з-під Ромен. Представився 2 вересня 14-го року».

До півтора десятка українців, котрі стояли над могилою, підійшли й інші. Хтось почав вголос читати молитву: “Упокой, Господи, душу раба Твого Андрія…”. Кожен думав про свою долю над могилою, і всі ті думки були схожі. Поклали в кисет, що лежав на могилі, тютюну та з командою обер-лейтенанта рушили.

Крок за кроком підіймалися на перевал. Степан згадував останні листи з дому, в котрих дружина писала про дітей. Про те, як у вересні в Самбір зайшли російські війська. Про заподіяну місту шкоду. Про солдатів, котрі зовсім різні. Де потрапили квартирувати українці — то за щастя. А є такі в московській армії, що “Не дай Боже!”. Козаки з Дону бігали по місту, все кричали про “законні три дні на грабунок”. У думках одна цитата з листів змінювала іншу: “Бібліотеку спалили”, “Дім вчительський перетворили на стайню”, “Обладнання з учительської семінарії вивезли”, “Школи українські позакривали”. “Москвофіли” українців здавали, думали вислужаться, а їх самих рекрутували. Цар московський приїздив, так солдатів у цивільне одягали, щоб радісну зустріч робити йому, бо мало хто хотів стрічати.

Тепер Степан бачив історію такою, як є вона, а не причесаною в потрібний бік, як у підручниках. Тепер він відчував історію дорогою ціною, а не споглядав її. Він дивувався, як то так часто трапляється в історії, що коли стрічаються дві правди — то маємо великий скандал. Коли стрічаються дві брехні — то маємо велику правду.

“То добре, що до нас квартирувати два житомирські офіцери потрапили. Так до травня хоч родина дожила, поки повернулося австрійське військо”, — підсумовував думки Степан.

Вршич (Майстровка)

Думки. 

Геополітика — це мистецтво управління державою... За цим гарним словом для величезної кількості людей ховається горе. Якщо замінити слова в науковому визначенні цього терміну на прості, то отримаємо визначення транснаціональної злочинності. У геополітики та транснаціональної злочинності цілі одні, тільки назви дій різні. Вони навіть пов’язані між собою: функціонують на глобальному рівні, ігнорують національні кордони та борються за сфери впливу.

У Сербії є така оповідка: на війні політики дають боєприпаси, багаті дають їжу, а бідні віддають своїх дітей... Коли війна закінчується, політики забирають решту боєприпасів і передають їх один одному, багаті підвищують ціни на їжу, а бідні шукають могили своїх дітей.

Країну можна геополітично розділити не тільки кордоном, а й ментально: написавши історію, змінивши цінності. І як же це все важко потім повернути назад і втримати.

А як тільки країна починає робити власні кроки, то в голови людей сіють розчарування цими кроками.

Уява.

На перевалі Вршич робітники зупинили роботу. До них по недобудованому шляху, стишивши крок, підходив підрозділ австро-угорського війська. Військовополонені й піхотинці — з різних армій. Значна частина серед одних і других — українці.

Обер-лейтенант, підійшовши до командира охорони робітників на перевалі, вигукнув: «Не зупинятися!». Командир охорони гучно подав полоненим команду: «Працювати!» — і повернувся спиною до них. Охорона сприйняла команду не за голосом, а за діями командирів.

Василь з-під Калуша дійшов до Перемишля, наступаючи. Степан — з-під Золочева до Перемишля, відступаючи. Два солдати-українці з різних армій: один Перемишль завойовував, а інший — захищав. Вони дивилися один одному в очі, і кожен бачив своє минуле й намагався уявити майбутнє.

Василь, угледівши на кашкеті Степана кокарду із золотим левом на блакитному тлі, помахом руки привернув увагу.

Першим тишу порушив Степан. Він витяг свій кисет із цупкої тканини, повний тютюну, і кинув його Василю.

— Тримай! Ти звідки?

— Дякую! З Катеринославщини. З-за Дніпра.  Василь я.

— Я Степан, із Самбора. Родина знає де ти?

— Так. Через Червоний хрест знайшла мене. За тютюн дякую.

— Де в полон потрапив?

— Під Перемишлем!

— Бережи Боже нас…

Обер-лейтенант дав команду: «Чому зупинка?! Рушаймо!» Приглушений монотонний гул від руху військового підрозділу та гуркіт молотів і кирок, що вгризалися в камінь, віддалялися один від одного…

Два українці по різні боки чужої війни бачили таланти воєначальників, долю солдатів, велич цісарів та імператорів такими, якими вони є, очима солдата. Бачили війну зсередини. І кожен із них не знав своєї долі.

«Російська дорога» з війни на війну. У який бік ним не підеш, то прийдеш  на війну.

За перевалом

Думки

«Дорога ерцгерцога Євгена» в Словенії, яка з роками стала називатися «Російською дорогою» (словенською Ruska cesta), веде через гірський масив Мойстровка і перевал Вршич у Юлійських Альпах. Вона з’єднує місто Краньська-Гора з гірською долиною Трента. Частина поворотів ще й досі під бруківкою, укладеною більш як сторіччя тому.

Перебуваючи на перевалі, я весь час проводив паралелі  в "Першій світовій війні", коли вона почалася, і її сьогоденням. Не в тактиці чи зброї, а у світоглядах: як легко ввести людей в оману, як легко посварити їх майже з усіх питань, як легко змусити не помічати причину всього цього. Як швидко все втратити і як важко та довго повертати.

І скільки ж набудовано таких «Російських доріг», на які легко потрапити і з яких важко зійти?

Уява

На перевалі Вршич уявляв Василя і Степана. Уявляв придумані мною їхні долі, але, думаю, вони близькі до реалій. І спробував на основі тих уяв створити словесні фотографії на “Російській дорозі”.

Що далі з нашими героями станеться, залишаю для роздумів своїх і читачів.

У Василя попереду зима в горах, хвороби. У березні наступного року — трагедія на цьому кам'яному шляху: величезна снігова лавина зійшла з гори Мойстровка й поховала під собою сотні будівельників. Якщо вижив і зміг повернутися до родини, то з полону — у полум'я, яким рідні степи горіли після Першої світової війни. Коли пережив ті негаразди, то в Павлоградському повстанні 1930 року не міг не брати участі. Далі ще страшніше.

Степан. Їхній маршовий батальйон йшов на поповнення інших підрозділів, а міг і відразу бути з маршу кинутим у вир третьої битви на річці Ізонцо (Соча). А крім третьої, попереду на цій річці було ще дев’ять битв. Найлегше — то полон в Італії чи поранення, але не каліцтво. Біда біду тягне. А можливо, доля посміхнулася йому вийти з війни живим і його чекала нова хвиля неспокою того часу.

По-різному могло статися на описаних можливих шляхах цих двох героїв розповіді.

 

Післямова.

Перевал Вршич.

Я переконаний що та «Російська дорога» не тільки тут, у Словенії. І як зійти з неї на свій, «Український шлях»?!

Московія — якою була, такою і буде. Вона ніколи не зміниться, поки не розвалиться. У всіх їхніх правителів спільне прізвисько — «Кривавий» чи «Кривава». Перед прізвиськом тільки змінюються імена.

Що я хотів сказати всім цим написаним? Не знаю. Це роздуми у пошуку відповіді на питання: як зійти з цієї «російської дороги», котра йде з одного краю війни на інший, і не потрапити на неї знову? Вона йде крізь час і свідомість, безжально вбиває і калічить, ламає людські долі у безкінечній Першій світовій війні.

P.S. Написана замітка не є ні художнім, ні історичним твором. Це запис думок і вражень на шляху в Юлійських Альпах, який зветься «Російська дорога».

Прим. Фото з мережі і власні.

Дослідна станція

2021 рік. Шлях лівим берегом із Києва до Дніпра. За Мгарським монастирем — дослідна станція лікарських рослин.

Уявіть запах, сплетений із десятків ароматів трав, що розвішані та сушаться в коридорах дослідної станції. Так от, уявити й увійти в нього — то різні речі. Це навіть не запах рідного сіна, скошеного понад річкою, на лісових галявинах і в полі, а потім змішаного. Це щось неймовірне, і ви в ньому.

Одного літнього дня, повертаючись із відрядження, заїхав на дослідну станцію лікарських рослин на 10–15 хвилин, маючи агротехнічне питання. З історії цього промислу я знав: почалося все в Лубнах на початку 1700-х років. З'явилася полкова аптека одразу після глухівської, і було закладено два «аптечні городи». А вже у 1916 році на околиці Лубен був закладений розсадник лікарських рослин, що перетворився на дослідну станцію. І на нинішнє місце станцію перевели у 1925 році. В ній вирощують і досліджують неміряну кількість видів лікарських рослин.

Увійшов у будівлю... Відчуття часу зникло. Не можу уявити, скільки коштував би парфум, який мав би такі пахощі. Думаю, що весь час, виділений на відвідування станції, був витрачений тільки на те, щоб «допливти» коридором до потрібного кабінету. Так — допливти. Кожна трава давала свою частину пахощів. І всі вони не створювали стійкого сталого аромату. Кожна трава ніби гралася хвилями, віддаючи пахощі, то притримуючи їх. Ті хвилі котилися одна за одною, зіштовхувалися між собою, розбігалися одна від одної. І ото я в тих хвилях...

У кабінеті замість тих 10–15 хвилин, що планував, сидів другу годину. Пані моїх років відповідала на мої запитання. Я слухав, щось записував і усвідомлював, що вона написала свою дисертацію «сапою». Тобто в основу її дисертації лягли результати її власних досліджень щонайменше за півтора десятиліття. Як же відрізняються вчені: ті, що написали дисертації на основі багаторічних власних досліджень і безпосередньої практичної роботи, від неподібних до них — розумінням сказаного, поясненням без еквілібристики термінами, поведінкою...

Слухав і не перебивав. Записував і ставив запитання. І боявся, щоб ніхто не прийшов до неї, зупинивши це спілкування.

Коли прощалися, то я щось хороше говорив, а в голові було: «Боже! Збережи їх від „оптимізації з метою покращення...“!»

Дослідна станція лікарських рослин (село Березоточа, Лубенський район, Полтавська область).

Річка і хлопчик

У степовій кам'янистій долині — невелика річка. Сірі камені під прозорою водою. По них, як по сходах, потік зістрибує з толоки на толоку. Намагається вирватися далі за острівці берегового очерету. Наступні ж скелі заковують її у вузьку течію, змушуючи знову й знову стрибати по гранітних порожках, виблискуючи на сонці чистою водою. Сонце, швидка течія і камінь малюють картину в часі.

На тому березі, як на краю світу, між степом і небом, зачіпаючи рогами хмари, — череда. Вона пасеться і п’є воду чи то з річки, чи то з неба. Поряд, під дикою грушею, — юний господар годувальниць. Він чатує худобу, рахуючи корів, хмари й дні до школи. До того краю світу ведуть заплутані між собою стежки, натоптані чередою.

За скелями, вмостившись на гарячій пшеничній стерні, п’яний від запаху літнього степу, спить вітер. Хмари, котрі він пас, розбіглися, ніби вівці, по небу. Степовий орел між ними під сонцем — як господар усього. Річка, степ, скелі накриті, мов ковдрою, подихом молодих соняхів, полину, сухих трав та гарячої землі.

Сріблясті швидкі головні біля порожка сперечаються з течією, їхні спини видно серед відблисків на сонці. Звук води, котра котиться через граніти, доповнює тихий гомін степу у всесвіті.

На березі біля скель — підліток років десяти. Картата сорочка і штани, у модний стиль котрих вносив свої поправки не один паркан. Розчесаний вітром, ще не стрижений перед школою, він стоїть босоніж на гарячій землі літнього дня. Вудилище з бузини, поплавець із сухої гілочки, спійманий у сухій траві коник на гачку. Хлопчик, обійнятий сонцем і степом, рибалить на перекаті річки.

Маленька-велика річка дитинства Сугоклія, небо та літнє сонце пів століття тому.

Прим. Це ділянка річки між селами Долинівка і Полум’яне. А образи двох хлопчаків то мій словесний портрет.

Втрачений сад

Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами — загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.

Нині з півсотні його дворів, живих - половина. Раз на рік  мій шлях пролягає крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився води, та пішов подивитися поряд кілька покинутих дворищ. Городи біля них хтось обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись формувалися крони дерев,  пізніше вже обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше, ніхто за ними не наглядав.

Замість десяти хвилин мого відпочинку сад першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.

Покидаючи село, впевнено планував наступного разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, тому що таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.

Наступного 14-го року життя внесло корективи, і пересунуло візит на чотири роки...

Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці вулиці хтось обжив хатину.

Блукав садками. Фотографував. Порівнював з картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша вдача! Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий !!! Яблука з легким присмаком вишні. Звідки ці яблука в загубленому серед степів маленькому селі? Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я відчував себе серед саду віком у півстоліття «ботаном вищої кваліфікації», розглядаючи на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце, торкаючись їх своїми променями…

Господарів обжитого дворища поряд не виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.

Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з обжитого дворища. Жінка мого віку. Вдача.

- Пані, доброго дня.

- Доброго.

- Як Вас звати?

- Тетяна.

- Мене Юрій. Вдача мені, що Вас побачив.

Вона здивовано глянула на мене, не розуміючи, що то за вдача у мене.

- Ви з якоїсь служби? — трішки розгублено запитала.

- Ні. Я подорожній. Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.

- Хочете купити?

- Ні. Розпитати про господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.

- А… То завдяки чоловіку, котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.

- Можете про нього розповісти?

- Тільки з переказів його внучки. Ми тут з березня 20-го року.

- А звідки Ви?

- Біля Попасної жили. Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали жити і продали нам.

- Зрозумів. Пес їхній залишився? Я його минулого разу бачив.

- Так. Говорили, підібрали на шляху, пристав за ними.

Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися, і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах — замотані  мокрими ганчірками гілочки з німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка говорила, що від фермера він цією справою заразився в Німеччині. Люди раніше в селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці не до саду. Видно, в городі своїх клопотів багато було. Минулого року десь за кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я знаю».

Я сидів приголомшений, уявляючи усе розказане.

- Що мовчите?

- Пані, я намагаюсь осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.

- Що я? Це якби внучка розповіла.

Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав у крамниці на шляху.

- Тримайте, гостинець Вам.

- То ж гроші…

- Які гроші? Гостинець. Автолавка приїздить у село?

- Двічі на тиждень. Може, ви голодні? Я молока винесу?

- Дякую. Не голодний.

Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…

На степовому шляху уявляв демобілізованого чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село. Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні і робить щеплення. І між цими уявами з’являлася картинка з минулих відвідин села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші :

“ Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.”

Прим. «Дві хлібини» — так вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося обмаль людей (майже повністю це літні люди), що  відрізані від «життя», і подорожній якось може внести до їхнього життя хоч невеличку подію бесідою чи маленьким гостинцем.

Чоловік на узбіччі

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Середнього зросту, трішки сутулуватий, у кашкеті. Він пильно розглядав кожну автівку, що їхала до Києва. Коли дивишся на нього, виникає перша думка — він когось чекає. Може, рідних чи гостей? А може, гостинець хтось передав попутною автівкою?

Цей літній пан уже декілька років жив під Києвом у селищі. Можливо, він ніколи навіть не думав, що тут житиме. Коли залишився самотнім, ще якийсь час господарював. Потім спродав нажите та приїхав до сина. Там, у своєму містечку, він усіх знав і всі його знали. Там усе було по-іншому. А тут, у передмісті, паркани з сигналізацією і мало хто кого знає на ім'я. Не поговорити, та й справи спільної ні з ким не зробити. Інше життя.

Чого він стояв і кого чекав? Нікого він не чекав, і ніхто нічого йому не віз. Він вдивлявся у номери автівок. Новітніх і не дуже новітніх, легкових та вантажних. І коли повз нього зрідка проносилася автівка з вінницькими номерами, то жадібно на повні груди вдихав повітря. В надії, що в тому вихорі, який несла за собою автівка, була краплина повітря, підхоплена на берегах Південного Бугу чи біля Немирівських валів. Краплина повітря з того краю, де він жив, і його думки були на прив’язі там.

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Він приходив до траси майже щодня хоча б на якісь двадцять хвилин. Шлях можна виміряти не тільки кілометрами і годинами. Шлях — це ще й філософська величина. Його можна вимірювати по-різному і різними величинами.

Шашка

На хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища простояли декілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав. Завзяті люди. Привели до ладу будинок і декілька господарських будівель на новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних часів, дворищі. Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра наводить порчу.

Усі більш-менш важливі справи на хуторі робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали.

З горища знімали речі, котрі вже не мали ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент. Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес.

І от почали скидати солому з покрівлі. Вона частково розсипалася в повітрі, заповнюючи простір навколо ніби попелом. Куниці не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки — може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув: «Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.

— О, Василю! Про дядька Степана таки правду говорили.

— На нашій пам’яті з тобою це яка?

— Не знаю. Може, шоста чи сьома.

Після невеликої паузи, під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:

— Шоста.

— Я теж так нарахував.

— До війни та й після хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.

— …….

Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм.

Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть вірогідно, що хтось із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського. Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.

Прим. Події відбувалися на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.