Втрачений сад

Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами — загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.

Нині з півсотні його дворів, живих - половина. Раз на рік  мій шлях пролягає крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився води, та пішов подивитися поряд кілька покинутих дворищ. Городи біля них хтось обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись формувалися крони дерев,  пізніше вже обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше, ніхто за ними не наглядав.

Замість десяти хвилин мого відпочинку сад першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.

Покидаючи село, впевнено планував наступного разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, тому що таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.

Наступного 14-го року життя внесло корективи, і пересунуло візит на чотири роки...

Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці вулиці хтось обжив хатину.

Блукав садками. Фотографував. Порівнював з картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша вдача! Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий !!! Яблука з легким присмаком вишні. Звідки ці яблука в загубленому серед степів маленькому селі? Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я відчував себе серед саду віком у півстоліття «ботаном вищої кваліфікації», розглядаючи на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце, торкаючись їх своїми променями…

Господарів обжитого дворища поряд не виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.

Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з обжитого дворища. Жінка мого віку. Вдача.

- Пані, доброго дня.

- Доброго.

- Як Вас звати?

- Тетяна.

- Мене Юрій. Вдача мені, що Вас побачив.

Вона здивовано глянула на мене, не розуміючи, що то за вдача у мене.

- Ви з якоїсь служби? — трішки розгублено запитала.

- Ні. Я подорожній. Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.

- Хочете купити?

- Ні. Розпитати про господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.

- А… То завдяки чоловіку, котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.

- Можете про нього розповісти?

- Тільки з переказів його внучки. Ми тут з березня 20-го року.

- А звідки Ви?

- Біля Попасної жили. Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали жити і продали нам.

- Зрозумів. Пес їхній залишився? Я його минулого разу бачив.

- Так. Говорили, підібрали на шляху, пристав за ними.

Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися, і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах — замотані  мокрими ганчірками гілочки з німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка говорила, що від фермера він цією справою заразився в Німеччині. Люди раніше в селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці не до саду. Видно, в городі своїх клопотів багато було. Минулого року десь за кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я знаю».

Я сидів приголомшений, уявляючи усе розказане.

- Що мовчите?

- Пані, я намагаюсь осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.

- Що я? Це якби внучка розповіла.

Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав у крамниці на шляху.

- Тримайте, гостинець Вам.

- То ж гроші…

- Які гроші? Гостинець. Автолавка приїздить у село?

- Двічі на тиждень. Може, ви голодні? Я молока винесу?

- Дякую. Не голодний.

Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…

На степовому шляху уявляв демобілізованого чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село. Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні і робить щеплення. І між цими уявами з’являлася картинка з минулих відвідин села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші :

“ Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.”

Прим. «Дві хлібини» — так вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося обмаль людей (майже повністю це літні люди), що  відрізані від «життя», і подорожній якось може внести до їхнього життя хоч невеличку подію бесідою чи маленьким гостинцем.

Чоловік на узбіччі

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Середнього зросту, трішки сутулуватий, у кашкеті. Він пильно розглядав кожну автівку, що їхала до Києва. Коли дивишся на нього, виникає перша думка — він когось чекає. Може, рідних чи гостей? А може, гостинець хтось передав попутною автівкою?

Цей літній пан уже декілька років жив під Києвом у селищі. Можливо, він ніколи навіть не думав, що тут житиме. Коли залишився самотнім, ще якийсь час господарював. Потім спродав нажите та приїхав до сина. Там, у своєму містечку, він усіх знав і всі його знали. Там усе було по-іншому. А тут, у передмісті, паркани з сигналізацією і мало хто кого знає на ім'я. Не поговорити, та й справи спільної ні з ким не зробити. Інше життя.

Чого він стояв і кого чекав? Нікого він не чекав, і ніхто нічого йому не віз. Він вдивлявся у номери автівок. Новітніх і не дуже новітніх, легкових та вантажних. І коли повз нього зрідка проносилася автівка з вінницькими номерами, то жадібно на повні груди вдихав повітря. В надії, що в тому вихорі, який несла за собою автівка, була краплина повітря, підхоплена на берегах Південного Бугу чи біля Немирівських валів. Краплина повітря з того краю, де він жив, і його думки були на прив’язі там.

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Він приходив до траси майже щодня хоча б на якісь двадцять хвилин. Шлях можна виміряти не тільки кілометрами і годинами. Шлях — це ще й філософська величина. Його можна вимірювати по-різному і різними величинами.

Шашка

На хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища простояли декілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав. Завзяті люди. Привели до ладу будинок і декілька господарських будівель на новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних часів, дворищі. Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра наводить порчу.

Усі більш-менш важливі справи на хуторі робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали.

З горища знімали речі, котрі вже не мали ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент. Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес.

І от почали скидати солому з покрівлі. Вона частково розсипалася в повітрі, заповнюючи простір навколо ніби попелом. Куниці не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки — може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув: «Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.

— О, Василю! Про дядька Степана таки правду говорили.

— На нашій пам’яті з тобою це яка?

— Не знаю. Може, шоста чи сьома.

Після невеликої паузи, під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:

— Шоста.

— Я теж так нарахував.

— До війни та й після хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.

— …….

Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм.

Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть вірогідно, що хтось із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського. Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.

Прим. Події відбувалися на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.