На
хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища
простояли декілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда
я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав.
Завзяті люди. Привели до ладу будинок і декілька господарських будівель на
новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили
розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних
часів, дворищі. Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і
трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у
селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра
наводить порчу.
Усі більш-менш важливі справи на хуторі
робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід
Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали.
З горища знімали речі, котрі вже не мали
ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок
та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент.
Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це
була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес.
І от почали скидати солому з покрівлі. Вона
частково розсипалася в повітрі, заповнюючи простір навколо ніби попелом. Куниці
не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки —
може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув:
«Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи
чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.
— О, Василю! Про дядька
Степана таки правду говорили.
— На нашій пам’яті з
тобою це яка?
— Не знаю. Може, шоста чи
сьома.
Після невеликої паузи,
під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:
— Шоста.
— Я теж так нарахував.
— До війни та й після
хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.
— …….
Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм.
Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян
свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках
Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть вірогідно, що хтось
із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського.
Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь
не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.
(Шашка. Із записника пана
Бродника).
Прим. Події відбувалися
на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.
