Показ дописів із міткою степ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою степ. Показати всі дописи

субота, 27 червня 2020 р.

Час п’яної вишні


Ще вчора вона була стигла, а сьогодні вже п’яна. Вишневе полум’я ягід потемніло і стало хмільним. В останні пахощі квітучого степу вплітається солом’яний дух пшениці та гіркого полину. Я не уявляю, скільки коштуватиме парфум, котрий матиме всі ці аромати разом.

Цей час п’яної вишні, можливо, є трішки містичним. Він доволі короткий, всього 5–10 днів. Але в ньому можуть зустрітися ще квітучі липи та вискочка-сонях, який вирішив випередити усіх своїх родичів. А деякі сеньйорити-акації красуються своїм цвітом поряд із першими дикими абрикосами. Це час неочікуваних зустрічей у степу.

Степ. На високих сухих верхівках дерев — орли. Їхні погляди спрямовані в пшеничні поля. Там вітер грається колосками. Там комбайни обкошують краї пшеничних ланів. Вже завтра орли стануть супутниками цих комбайнів, споглядаючи з висоти за свіжоскошеною загінкою в надії на здобич. Жнива. Раніше, ще пару десятків років тому, відсвяткувавши Івана Купала, йшли в поле жнивувати. Тепер на Івана Купала справляємо обжинки… Здається, ми зі степом уже живемо за різними календарями.

Час п’яної вишні — то час блукаючих у степу і часі. Сьогодні на степовій дорозі несподівано перед автівкою з’явився ворон. Більш як кілометр він вів мене до скіфської могили, підстриженої косарями, ніби козак під макітру. Її чуприна уквітчана васильками та диким льоном, всіляким степовим цвітом та червоним маком. Степ. Час п’яної вишні…

        Ворон. Він з’явився перед автівкою, тільки-но я рушив у зворотний шлях, і вів мене до того ж місця, де зустрів 



   P.S. Про ворона — не жарт. Я не можу це пояснити. Але так є, доволі часто на цьому шляху до кургану супроводжує ворон або декілька воронів. І також супроводжують на зворотному шляху. В цих степах я з початку 90-х, і так буває доволі часто при русі тим шляхом, як і того дня.






пʼятниця, 10 серпня 2018 р.

Три сестри

У Компаніївських степах, між покинутих хуторів, понад шляхом ростуть три груші. Три напівдикі груші. Три сестри. Три господарки степу.

Говорять люди, що то не груші, а душі жіночі. Колись раніше жили на хуторах три жінки. Одна людей лікувала, друга хліб усім пекла, а третя грамоти вчила. Нині вже майже всі люди пішли з хуторів. Хто в більші села, хто далі в місто, а хто у кращий світ.

Три гіллясті пані стоять над шляхом. Стоять, щоб кожної весни квітнути в степу і зустрічати з вирію птахів, улітку пригостити подорожнього грушею з кислинкою і дати йому спочити під своїм гіллям.

Хто ті жінки і як їх звали? Ніхто вже не пам’ятає. Але вони були, і душі їх тут, у степу біля хуторів.

Зняв капелюха, махнув ним трьом панянкам на прощання і поїхав.

   …Можливо, їх звали Віра, Надія і Любов.

Прим. Три груші ростіть на степовому шляху з хутора Вербова до хутора Богдарівка.

   



субота, 30 січня 2016 р.

Степовики

    

Наддніпрянщина. Дітлахи в ній — як місцеві вітри в цих степах. Їхні думки мають непередбачувану логіку. Їхні мрії одночасно чисті й наївні, а нерозуміння того, що навколо них те, про що мріють у великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені, розмірені як течія степових річок і запальні як літня гроза. Чотири зустрічі зі степовиками.



Новгородка


Шлях у степу. Їду, підіймаючись на пагорби й скочуючись з них, одним словом, по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кропивницький. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді, рушив далі.

На шляху — Новгородка. Зупинився придбати щось для чищення черевиків. Типовий ринок у невеликому райцентрі — прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. У пошуках потрібного товару зустрів двох хлопців, років десяти й дванадцяти. Симпатичні підлітки смакували хот-доги. Сказати, що хот-доги були великі, — то нічого не сказати. Все було дуже по-багатому, інгредієнти потопали в кетчупі поміж рум’яними, злегка підсмаженими частинами булки. Одним словом, цей різновид хот-дога можна назвати «райцентрівським». Після вітання і їхньої відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару я не втримався і продовжив бесіду.

- Хлопці, а звідки ви?

- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.

Хлопці пішли далі, а я стояв у роздумах над продажем кабана і купівлею хот-дога… Сам такий був.

Тепер, коли бачу кіоск з вивіскою «Хот-дог», то згадую себе, хлопців і уявляю їхнього митрофанівського кабана.

 

Мандриківка

 

По берегах Дніпра що не село, то сторінка, а то і дві в історії України. Мандриківка — одна назва говорить про серйозність цього населеного пункту і панства, котре в ньому мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком із вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи. Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двома людьми з різницею у віці в чотири десятиріччя. Модерновий пан із комп'ютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, він із цікавістю розглядав мене як людину з минулого століття.

- Максиме, а ти знаєш, яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою?

- Лоц-Кам'янка.

- Чув, що там раніше лоцмани жили.

- Так. Вони за Південним мостом тримали відділення «Нової пошти» і возили плотами посилки в Запоріжжя.

- …?!

В принципі, правильно. Додати особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.


   Татарка


Я зустрів у Татарці реальних велолюбителів. Це не якісь «міські велосипедисти» у фірмових майках і штанцях, модернових шоломах і рукавичках. Це серйозне велопанство в подряпинах і синцях, один взагалі — із забинтованою по лікоть рукою. Це велопанство може толокою завернути череду корів, наздогнати автокрамницю з морозивом і мотнутись увечері на танці до сусіднього села, підвезти на рамі дівчину...

Проводжав їх поглядом. Вони мчали дорогою дитинства і десь зникли за греблею невеликого ставка. Я ж одягнув шолом і велорукавички, поправив окуляри, сів на свій модерновий сучасний ровер і поїхав до міста.



   Стара Огрінь

 

Переді мною стояв реальний олігарх пан Андрій зі Старої Огріні. Він мав за спиною два класи і рюкзачок. У рюкзачку були його активи: магніт, збільшувальна лінза, ліхтарик, дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавців... найнеобхідніші інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Його життєрадісний погляд давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.

- Андрію, ти багата людина.

- В мене ще дві верші в Шиянці та дідів човен на городі біля берега.

- Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.

- Дякую. У мене є кошти на два морозива.

Переді мною стояв реальний олігарх. Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно справа не стане. Його вік був позначений цифрою «вісім». Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою «вісім» свій вік.

 

Степ. Він скрізь. Навколо вас, у вашій душі, і ви в нім.

 





четвер, 13 листопада 2014 р.

Донецькі світанки

З третіми півнями зникає нечиста сила. Зникає попід лісосмугами, вимкнувши фари на автівках, степовими дорогами. Накоївши брудних справ, тікає. Біжить у надії на щедру плату чужинців. У неї нема своєї землі. Вона квартирує на землі батьків із мрією продати її.

Тікають найманці без роду і племені, їм ніхто і ніде не буде радий. Тікають, залишивши проміжок часу для роздумів. Проміжок до перших променів сонця. З ними прийде радість і спокій. Полетять на перших променях повідомлення і дзвінки з донецьких степів, вітаючи рідних з добрим ранком. Добрим тому, що ранок, незважаючи на вітер, дощ чи пронизливий холод, є. Він є, і то вже – радість.

Донецький світанок видно в будь-якому куточку України, і він бажаніший за власний. Його стрічають у Карпатах і Бессарабії, Наддніпрянщині й Поліссі, Поділлі й Таврії, Слобожанщині й Буковині. З такою радістю, як донецькі світанки, стрічаються хіба що луганські. У ці світанки просто вірять. І неважливо, що буде за ними. Головне, що він прийшов і почав відлік новій добі, що дає надію.

На сході заграва… Червоне світло над блукаючим з вечора пилом. Окраєць невмитого туманом сонця виглядає у сподіванні, чи не порозумнішав світ за ніч. А світ не порозумнішав – лукаво дивиться назустріч сонцю. Отак і стрічаються погляди у степу надії й омани.

Звук металу затворної рами як межа ночі й дня. Патрон вже не в патроннику. Ранок. Сонце відірвалося від горизонту і покотилось над зруйнованими містами й селами, над ланами, усіяними мінами та воронками від вибухів, над людьми… Ранок, за яким буде день і буде ніч. І знов буде ранок...

Одного ранку світ все ж схаменеться. Сонячні промені принесуть розум у цей край і розвіють оману. Чисті думки на світанку в донецьких степах…




середа, 30 квітня 2014 р.

Груша в хустині


В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.











пʼятниця, 18 квітня 2014 р.

Хранитель Степу

         Літо, жнива...

У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює душі у степу.

Серед цього степового світу, на краю поля, просто під сонцем, стоїть курган. На нім управляючий відділенням із двома хлопцями виконує незвичне дійство. З витягнутого на курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмиті вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу. Тією водою проливають глину, ущільнюють пустоти в кургані, зберігаючи могилу.

Мар’янович був управляючим відділенням ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно — раз на чотири-п’ять років. Зберігав могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.

Так в історії буває. Одна особа благородної дворянської крові розкопала могилу, і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопали й куди воно поділося. Добро пропало, а ім’я копача залишилося. Залишилося поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все вище, а могила ставала все нижче.

Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить із кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.

         За моє десятиріччя праці в господарстві Мар’янович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган, рятуючи від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в часі.   


четвер, 20 березня 2014 р.

Код Степу


     Товаришу Олександре Капіносу.

 

Потрачено багато сил і часу на пошук української національної ідеї. Одні шукають її, інші – заважають шукати. Не можу претендувати на остаточну істину. Можу висловити своє бачення. Воно базується на роках роботи в сільському господарстві, на тисячах кілометрів шляху Наддніпрянщиною, на ментальності степовиків, котрі зустрічалися на цих шляхах.

Бачив, слухав, читав, думав, аналізував, заперечував, доводив, запитував у розумних людей і знову думав. Очевидно, наша ідея є та, з якою борються усі, хто не бажає нам добра. Кістка в горлі — незалежність країни, мова, історія, культура… Але найнещадніша боротьба – із самодостатністю українця.

Самодостатність – це те, що дозволяє нам бути і залишатися повноцінними й незалежними людьми. Самодостатня людина твердо знає, чого вона хоче і як вона буде це робити. Самодостатність – це гідність і спроможність.

Ми в степах – Мамаї. Сидимо по своїх «хуторах». Хто пшеницю вирощує, хто рибалить, хто ремісничу майстерню має, хто дітей навчає, хто лікує… Кожен має свою «територію хутора», де самостійно забезпечує свою маленьку незалежність. Виникає питання – сходяться Мамаї, вирішують і по своїх «хуторах» розходяться. На Січі навіть звань військових не було. Вибрали на посаду, знімали з посади люди. Замість медальок і зірочок – степовик мав честь і здобував доброї слави. Закон Степу такий.

Самодостатність намагаються локалізувати масштабами села і клеять ярлики. Це не так. Самодостатня людина і в місті залишається незалежною. Має майстерню, приватну практику, бізнес, високий професійний фах… Має «територію хутора», на якій будує свою маленьку незалежність, що є складовою гідності.

А кому з ворогів цієї землі таке сподобається? Їм треба злиденний, обірваний українець, у котрого забрали все, включно із завтрашнім днем. Щоби можна було кинути на підлогу копійчину — нехай підбирають і гризуться. Щоби гнилописці за пів копійки паскудили своїх пращурів. Мета — повна залежність економіки й особистості. Навіть більшість бізнесів, при відході від бюджетної річки або державної дозвільної системи, просто не здатні існувати. Усіх у чергу — вона принижує і дисциплінує… “Через коліно” записується новий код нації — залежність.

“Калину поламали, коровай надкусили” — не наша національна ідея. Ми не герої поразки. У Степу могла жити тільки сильна, самодостатня людина, котра поважала Звичаєве право Степу. Ця людина й на новому місці будувала хатину, заводила господарство, ростила дітей і вчила їх. Погляньте на освіту козаків. Батько намагався передати перш за все сину книжку. У всі часи освіта дітей була на першому плані.

Василь Олександрович Сухомлинський, Володимир Миколайович Челомей, Микола Степанович Вінграновський, Юрій Михайлович Котермак, Хведір Кіндратович Вовк, Микола Миколайович Миклухо-Маклай, Левко Платонович Симиренко, Параска Плитка-Горицвіт, Петро Іванович Прокопович, Платон Іларіонович Майборода, Георгій Іванович Нарбут, Олександр Петрович Довженко, Михайло Васильович Остроградський, Олександр Олександрович Богомолець, Михайло Олександрович Максимович, Іван Іванович Огієнко, Юрій Федорович Лисянський, Опанас Георгійович Сластіон, Сергій Павлович Корольов, Христина Данилівна Алчевська, Микола Федорович Гамалія, Федір Трохимович Моргун, Олександр Степанович Шеремет, Левко Макарович Мацієвич… Це ми, українці.

Під якими тільки назвами нам не нав’язують рабство? Тільки б вбити самодостатність. Вона — як кістка поперек горла. На ґрунті самодостатності будується довговічна держава. Залежність же є основою “чужинців-тимчасівців“, котрі розпродують державу.

Можливо, дійсно, наша національна ідея — самодостатність, і будувати державу потрібно на її фундаменті?                                                   

субота, 20 квітня 2013 р.

Мамай

    Було це давно. Тоді Бог наш ще маленьким був.  Якось сидів Він на великій пухкій хмарі,
відривав від неї шматочки й грався.  Ліпив тварин, гори, дерева… І виліпив якось такого собі хмаринку-чоловіка: два вуса та чуб, кремезного, але швидкого.  Задумався Бог над тим, що робити з тим шматочком… а потім – узяв та і поставив на Веселку, що блукала Дніпром, Порогами, ловлячи сонячні промені.  Подивився… Подумав…  Гукнув Степу: “Дай Душу йому!”. Степ дихнув на хмаринку. Вона закрутилась, зіскочила на берег Дніпра вже людиною – два вуса та чуб, посмішка та думка. 
Степ обняв те Боже створіння, розчесав йому чуб і крикнув на небо Богу: “Дякую Тобі за помічника для мене!... Мамаєм його зватиму”.
Вчив Степ Мамая Життю. Вчив – як знав. Вчив – як умів.  Вчив – як відчував. Вчив Душу степовим правилам життя, наказуючи Мамаю:“ Ти – мій брат менший. Ти повинен уміти все, що вмію я. Ти повинен бути кращим.  Ти повинен бути сильним, як Дніпро.  Швидким, як Вітер.  Душа твоя має бути широкою, як я. Розум – холодним. Гордість, гнати гординю.  А пісня твоя – повинна серце вражати, мов стріла. Зможеш стати таким – знайдеш Долю”. 
            - Де ж мені шукати шляху до Долі? – запитав Мамай
- Коли пропливеш Порогами – то на острові великім знайдеш і силу, і сміливість.  За островом, в Лузі Великім, - знайдеш коня вірного і станеш, як Вітер, швидкий. Гай зелений пісні тебе навчить. Шлях Душу творить. Впораєшся – Долю знайдеш.
- Я пройду цей Шлях.
- Сонце нехай осяє твій шлях, менший брате. Чекатиму на тебе і пильнуватиму тебе.
Підійшов Мамай до Дніпра. А Дніпро реве, воду жбурляє на каміння.
Змайстрував пліт, сів біля берега та й думку думає: як же пройти мені ті каміння й до острова дістатись. Аж чує – гукає його Веселка крайня: “ Пливи під нами, бо краями своїми в каміння впираємось. Тримайся найшвидшого потоку води”.    Відштовхнув від берега пліт Мамай, течія й підхопила його… Каміння, вир води, небо… і тільки веселки над головою. Двічі пліт розбивало, тричі ледь не потонув. В вухах – гуркіт води. Лишень почув, як перед Звонецьким порогом два камені-Богатирі перегукнулись : “Який сміливець! А який сильний!” Дев’ять порогів позаду. І відкрився за останнім острів кам’яний. Сидів на плоту Мамай, дивився на його скелі... натомість – зі скелі Чорної – дивився на Мамая орел. І відчував Мамай силу, що приходить до нього.
       Несла вода пліт Мамая за острів, у плавні, у Божої краси Луг Великий. Блукав у нім Мамай день, блукав другий, аж поки не побачив берег високий. Піднявся на нього, сів та й Лугом милується.  Бачить, кінь вороний берегом попастися прийшов. Змайстрував вуздечку Мамай, заховавсь у траві й став чекати.  Другого дня прийшов кінь на пашу, а Мамай – раз, і накинув вуздечку на нього.  Осідлав вороного і став із самим Вітром наввипередки ганяти... Втомившись, зупинився відпочити під дубом старим у гаю. Коника вороного на пашу відпустив. Сам ліг горілиць. Дивиться, як дубовими гілками вітер грається, слухає, як листя пісню тиху співає.
- Дубе, брате, навчи так співати і грати, як ти вмієш!
- У кожного – своя Душа, і вона співає свою пісню. Тримай бандуру. Заграєш на ній – Душа й заспіває.
Подякував Мамай і подався на пороги. Щось штовхало його туди, щось гукало. 
Сидів Мамай біля багаття, над  Дніпром.  Сидів та грав на бандурі, пісню співав. Пісню душі своєї. І вміщались в ній Сонце і Степ, Дніпро і небо…  І заслухався тією піснею старий Чумацький Шлях.  Його сльоза покотилась зорицею на місячну стежку-доріжку в Дніпрі. Вдарилась об воду й стала дівчиною-зорею… Знайшов Мамай Долю свою.
Отак і Рід наш Мамаїв пішов. Стали плодитися, жити й господарювати в Степу. Жили вільно, кожний при своїй справі, допомагаючи одне одному. Всього було за довгий час. Багато хто зі злих людей зазіхав на Степ. І силою приходив, і хитрістю… Намагався вишикувати Мамаїв, а по тому-нав'язати Степу свої закони.  Але все то – до певного часу.  Пороги не раз вже підійматися – скидали з себе усе те зло… І горів під ногами Степ у тих злих людей, і билися Мамаї за свою Землю.

Адже Бог наш – не без милості, а козак – не без вдачі.