Хранитель Степу

         Літо, жнива...

У цей час Дух Степу складається із запахів гарячої землі, сухої стерні, молодих соняхів. Звук Степу єднає поодинокі крики птахів, гудіння бджіл і відгомін села. Вітер, як диригент цього великого хору, хвилює душі у степу.

Серед цього степового світу, на краю поля, просто під сонцем, стоїть курган. На нім управляючий відділенням із двома хлопцями виконує незвичне дійство. З витягнутого на курган причепа засипають глину в лисячі нори та шурфи, зроблені колись копачами й розмиті вже рясними дощами. Внизу торохтить тракторець, підіймаючи з бочки воду по шлангу. Тією водою проливають глину, ущільнюють пустоти в кургані, зберігаючи могилу.

Мар’янович був управляючим відділенням ще із часів Хрущова. За весь час своєї діяльності цей ритуал він проводив регулярно — раз на чотири-п’ять років. Зберігав могилу, розкопану колись людиною, котра вважала себе археологом.

Так в історії буває. Одна особа благородної дворянської крові розкопала могилу, і там було всяке скіфське добро. Ніхто не знає, що саме там викопали й куди воно поділося. Добро пропало, а ім’я копача залишилося. Залишилося поряд з іменами чесних майстрів цього ремесла. І те ім’я історики підіймали все вище, а могила ставала все нижче.

Вечір. Дух степу доповнюється запахом молока. Повертається в село череда. Мар’янович повагом сходить із кургану і йде за чередою. Старий степовик, правила життя якого прописані поколіннями предків.

За моє десятиріччя праці в господарстві Мар’янович тричі підіймав із хлопцями причеп на курган, рятуючи від розмивання могилу предків. Хранитель Степу в часі.