Пенсія

Скінчилися колгоспи, майно їх поділили, документи звітності спалили чи загубили, а на пенсію людям треба виходити. І пішли питання: Де працювали? А як докажете? А чи не поїхали б ви туди за новою довідкою?

     Осіннього дня заїхав в справах до районного пенсійного фонду, знаю службовців і керівництво. Не складає великих труднощів вирішувати якусь частину проблем по цій службі. Де гумором, а де і знанням законів схиляю працівників на бік вирішення питання.

   Отак рухаючись по установі в одній із кімнат помітив жіночку. Вона сиділа в кутку і тихо плакала. Загляну в її метрику викладену на столі. Там було написано ім’я, по батькові, прізвище і місце народження. Народилася в селі Раслово  Компаніївського району Кіровоградської області. Дивно, яка рідкість, жива людина з села котре вже не існує з 60-х років минулого століття.

  -     Як Вас звати?

  -     Ганна Олексіївна.

 Підняла голову,  крізь сльози дивилась на мене не розуміючи що я хочу.

-          Я, Юрій Миколайович. Які у Вас складнощі.

 Жінка сприйняла мене за одного з керівників цієї установи.

-          Я на пенсію хочу йти, а стаж не хватає?

-          Ви не працювали?

-          Ні я багато працювала. Спочатку наше село відносилося до колгоспу у Доліловці, там і сільрада була. Потім укрупнили з колгоспом у Полтавці і туди приєднали колгосп і сільраду перевели. На цьому шляху у мене загубилось чотирнадцять  років стажу.

В цих краях. На Дніпропетровщині. З восьмидесятих.

-          А що трудової книжки тоді не давали?

-          В колгоспній конторі вони були, тоді не то що трудової і паспортів не давала щоб не позбігалися з села.

-          Так в Полтавці в архіві контори може що є?

-          Ні, ще в Доліловці все у конторі згоріло, пожежа була.

     Коли ми говорили ця бесіда з працівників пенсійного нікого навіть не зацікавила. Можливо величезна кількість таких випадків зробила їх черствими до людських долей, а можливо це  лице чиновника в гіршому розумінні.

-          Оксано! Звернувся до однієї з працівниць батьки котрої жили в нашому господарстві.

-          Що Юрій Миколайович?

-          Іди сюди, справу будемо вирішувати.

     Неквапливо підійшла працівниця, сіла біля нас за столом не звертаючи увагу на жінку поглянула на мене в чеканні викладу проблеми.

-          Ти бачиш цю жінку?

-          Так, вона ходить вже з місяць до нас.

-      Її звати Ганна Олексіївна. За своє життя вони висапала таку кількість гектарів на колгоспних ланах, що вашій конторі навіть не уявити. З її питанням знайома.

-          Стажу не хватає?

-          Що робити?

-          Треба їхати до тих країв, збирати підписи трьох свідків, затверджувати це і везти сюди.

-          І все?

-          Так у неї села вже того нема де вона жила, хто їй підтвердить?

-          То може в  сусідньому селі хто є.

-          А, що ви за неї так бідкаєтесь? Вона вам, що рідня?

-          Асфальтна ти душа Оксана. Хоч і родилася в селі.

   Ганна Олексіївна вже  висохлими від сліз очима спостерігала за ромовою не розуміючи причин котрі спонукали мене допомогти їй в цій безнадійній конторі.

-          Не треба мене соромити. Що треба?

-          Пенсію цій жінці нарахувати?

   Оксана сходила до свого столу, принесла зразки документів котрі поклала перед жінкою. І сухою конторською мовою почала мову.

-          За тиждень справитеся і привезете безпосередньо мені отакі документи. І свідки бажано щоб  керівниками або депутатами були.

-          Дякую. Все. Що змогла промовити жінка.

     Вона квапливо зібрала речі і пішла. Було враження, що до рідних країв вона вирушить уже сьогодні.

         Дивлячись в спину Ганні Олексіївні Оксана запитала

-          Юрій Миколайович, а де це Раслово.

-          На красивій річці Сугоклеї. Отак Оксано біжить річечка по камінцям і поблискує на сонці. По берегам скелі одна красивіша іншої.  Я в дитинстві головників любив там ловити. Село їхнього не застав, до мене воно історії свою зупинило. Люди там добрі. В основному вихідці з Скаліватки, Єрок,  що на Звенгигородщині Черкаської області та з Полтавщини.

-          Вона вам рідня?

-          Ні. А може і далека, мої прадіди з  Звенигородських сіл. У всякому разі я зріс недалеко на такому ж хуторі. Вербова зветься, там ще хат двадцять зосталось.

-          Не переживайте зробимо їй пенсію.

-          Не зробимо, а оформимо. Вона сама собі Оксано її зробила багаторічною працею.

-          Оформимо.

-          Оформи Оксано. Я твоїм батькам пошлю трактора зорати город.

-          От добре.

-          Зачекай Оксано.  У вас небайдужі в пенсійному працюють?

-          Ну що ви. Такі не витримують. Тут як підуть з ранку з своїми проблемами то й з розуму зійдеш, як тут нормальний будеш.

  Отак все життя проробила жіночка і по людські на пенсію піти не може. Що за відношення? Чому все в цій країні тільки на особистих зв’язках, або через нерви. 

1998 рік