Василь Степанович все життя працював механіком у кінному племзаводі. Вийшовши на пенсію переїхав до дочки у місто. Він мав вік майже в вісімдесят років та дві справи. Ті дві справи котрі доповнювали коштами його статок крім пенсії. Одна з них то півтора метра прилавка на місцевому ринку де продавав дрібний реманент. А друга справа то раз на три чи чотири дні охорона автостоянки на території колишньої невеликою будівельної компанії.
Торгівля на ринку давала йому розуміння чим і як живуть люди та що робиться у світі. Охороняючи автостоянку він виготовляв той дрібний реманент що продавав на ринку та читав книжки. Тобто жив повноцінним життям пенсіонера передмістя.
У Василя Степановича на все був свій погляд. На той погляд не сильно вливали мас-медіа. Він ніколи не говорив відразу думку про подію чи людину. Йому треба було усвідомити, перевірити та привести аргумент з котрим важко було не погодитися.
Любив з Васильовичем поговорити, щось перевести в жарт, послухати цікаві розповіді і його думки. Так одного вечора, поставивши своє авто завів бесіду.
- Степановичу, хотів в бібліотеці книгу мемуарів .... взяти. А говорять що Ви взяли?
-Так. На службі вночі спати не можна то читаю.
- Ну і про що там автор пише?
- Я розумний, а всі інші погано вчилися в школі.
- Отак прямо усі?
- Ну хто краще, а хто гірше, але не так завзято, як автор.
- Паустовський писав що для всіх книг, особливо для книг автобіографічних, є одне святе правило – їх слід писати лише доти, доки автор може говорити правду.
- Розумний чоловік був. А ти що читав?
Тут я про себе посміхнувся, зрозумівши що є шанс витягнути з Васильовича багато філософських думок і пояснень подіям.
- Літопис читав.
- Про що?
- Про одну військову подію. “… І зійшлось на полі бою тільки кінних воїнів тридцять тисяч, а піших вдвічі більше. Стояли 7 днів не наважуючись вступати в бій....” Я не встиг все розповісти діду що читав. Сам про себе він в голос аналізував.
- Так… тридцять тисяч то 1.5 тис. тонн зеленої маси в день та на 7 днів. Врожайність зеленої маси тон 20 з гектара на випасі то це півтисячі гектар. Юрко, а якої пори року то подія?
- Влітку.
- Степ вигорає то тільки по балках пасти треба та понад річками. Скільки ж ще чистої води треба… А ще якесь зерно бойовому коню треба. Стояти не могли коні. На випасі їх охороняти треба і вчасно повинні повернутися вони при небезпеці…
- Так і підковувати ж треба.
- Коваль і помічник коваля, щоб підкувати одного коня тратили 0.25 трудодня… Скільки то похідних ковалів з інвентарем треба …? І це тільки коні!
Дід сам собі в голос задав питання...
– і в якому стані ті літописці таке пишуть? Які там три години кінного бою? Якщо прибрехати, то це 15-20 хвилин сутички. Більше, а ні коні, а ні люди не витримають Понаписували – день бились, два бились … (Дід розумів про що мова. У другу світову при кавалерії був).
Василь Степанович роздумував, говорив то зі мною то сам з собою… Це був 2003 рік. Дещо з того що він говорив я зрозумів відразу, а дещо тільки після 2014 го року. Він мене навчив читати частину історичної літератури маючи під рукою два довідники – “Норми виробітку на кінно-ручні роботи в сільському господарстві” та “Норми годівлі сільськогосподарських тварин”.
P.S. Якщо дати в сьогоденні комусь з хлопців першої лінії війни багато чиї мемуари про минулі війни то знадобився далеко не один червоний олівець для правок
Немає коментарів:
Дописати коментар