Філософія замчищ

Олеський замок.

   Начитавшись і наслухавшись історій в екскурсії по замку, вирушив в мандри навколо нього. Зупинившись на місточку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок.  В думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід- князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького, …

   На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів з вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювались одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик.        Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони усі Україну уже любили і в своїх бесідах її будували.

   Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло. 

Вишнівецький палац.

   Щоб не пропустити бодай хоч одне слово, рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував в хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини і наслідки їх діяльності. Я слухав пані і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії.

  У Вишнівці я знайшов нове для себе. Прекрасний палац зі своїми експонатами. Суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше -то її філософія: «Ми дідичі. Ми тут жили вічно. Да, була Польща, Росія, Німеччина,… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і були більш спокійніші. Але тут  ми дідичі. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію, … А не зворотнє.»

  На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії.

Городище Многа

    На височезній горі дерев’яний хрест. Хрест посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до 13-14 століття, не зважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем річка Многа тече, щоб за селом злитись з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло- ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою в вересні 1941 року була остання нарада штабів південно-західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів в Шумейковім урочищі для багатьох з них буде останній бій.

   На височезній горі дерев’яний хрест. На нім табличка і надпис – “Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…” У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників з різною вдачею. Не можна захисників Батьківщини протиставляти, вириваючи з різних часів. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдат однієї війни завісили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм! 

   Вони в історії України є.