Прабабця

Миколина прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого життя вона бачила більше того, що не хотіла бачити і зрідка щось хороше. Народилася на цій садибі біля ставу і прожила тут весь вік. Того дня Микола її застав біля улюбленого заняття – баба робила черговий раз ревізію майна у своїй скрині.

-          Доброго дня!

-          Доброго. Що там у тебе?

-          Буду женитись.

-          А що, вже треба? – відклавши в сторону білизну, бабуся оживилася неабияк і перевела усю увагу на Миколу.

-          Треба.

      Баба Текля підняла очі вище Миколиної голови і розпочала глибинний аналіз дівчат з їх кутка і навколо:

       -… Оксана в Ірини не хозяйська, там і мати і баба такі були…, Тетяна в Олени господарка, але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила…, бідний  її чоловік Микита. Галя у Валентини гарна. Там усі в роду породисті. Але дуже красива - то теж погано. Рая у Василини така, що утримає тебе і дурне з голови повибиває. Добра родина, чому б і не взяти її. Софійка …. О там прабабця у неї! Ми з нею дівкували. Житимеш як вареник у маслі, тільки у скандалі з усім селом, …

   І так прабаця йшла навколо господи, даючи характеристики дівчатам на базі знання п'ятьох поколінь в їх родинах особисто і шостого на основі переказів. Коло замикалось і, підійшовши до останнього двору, підвела підсумок у вигляді запитання:

-          Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати. Нащо вона тобі треба? Миколо! А кого ти береш?

  Микола глянув на бабцю, набрав повні легені повітря і на видиху мовив:

-          Городську.

-          … пропав внучок – тихо мовила прабабця.

P.S. Хто ж знав, що та городська ламатиме на городі  по троє граблів за день.

Історія мала місце в житті  на Кропивниччині. )))