Миколина
прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого життя вона бачила більше того,
чого не хотіла бачити, і зрідка щось хороше. Народилася на цій садибі біля
ставу і прожила тут увесь вік. Того дня Микола її застав за улюбленим заняттям
– бабця черговий раз робила ревізію майна у своїй скрині.
-
Доброго дня!
-
Доброго. Що там у тебе?
-
Буду женитися.
-
А що, вже треба? – відклавши вбік білизну, бабуся неабияк пожвавилася і
перевела всю увагу на Миколу.
- Треба.
Баба
Текля підняла очі вище Миколиної голови і розпочала глибинний аналіз дівчат з
їхнього кутка і навколо:
-
…Оксана в Ірини не хазяйська, там і мати, і баба такі були…, Тетяна в Олени
господарка, але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила…, бідний її чоловік
Микита. Галя у Валентини гарна. Там усі в роду породисті. Але дуже красива — то
теж погано. Рая у Василини така, що утримає тебе і дурне з голови повибиває.
Добра родина, чому б і не взяти її. Софійка… О, там прабабця у неї! Ми з нею
дівкували. Житимеш як вареник у маслі, тільки у скандалі з усім селом…
І
так прабабця йшла навколо господи, даючи характеристики дівчатам на базі знання
п'ятьох поколінь їхніх родин особисто і шостого — на основі переказів. Коло
замикалося і, підійшовши до останнього двору, вона підбила підсумок у вигляді
запитання:
-
Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати. Нащо вона тобі треба? Миколо!
А кого ти береш?
Микола
глянув на бабцю, набрав повні легені повітря і на видиху мовив:
-
Городську.
-
…Пропав внучок, — тихо мовила прабабця.
Хто
ж знав, що та городська ламатиме на городі
по троє граблів за день.
.jpg)
