Багато хто в нашій місцевості має звички котрі чи то з покоління в покоління передаються, а чи то через покоління. Якась невідома сила підштовхує до їх збереження.
Коли був ще хлопцем то дядько Роман почав садити горіхи. У нього була заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони, щоб витягти не змогла горіха. Хтось його цьому навчив. Набере відро і садить понад дорогою, край села та по балках. До смерті садив горіхи кожної осені. Вже є віком з півстоліття. Діти його прозвали дідом Вороною. У мене батько возив завжди садовий інструмент в автівці. Веснами формував молодим грушам-дичкам крони і я теж саме роблю. В товариша Андрія дід та батько джерела копали то і він їх розкопує.
До нього того весняного дня я і приїхав завезти гостинці з Дніпра від його сина. У дворі поралася господиня. Розповіла що Андрій пішов до верб у яр за городами, почистити джерело. Повинен за деякий час повернутися за колодою.
Чекати не став. Взяв колоду та і рушив до верб у яр.
Джерело то як початок маленького життя. Котре дає початок струмка, а струмок живить інші водойми. Щоб знайти джерело треба бути спостережливим. Зарослі кропиви, щавлю та мати-й-мачухи там де поряд до поверхні вода. То точно вже вода є. Берізки, верба, вільха люблять вологість. Теплої пори року вранці або ввечері де більша щільність туману то там і вода поряд. Корови та коні на пасовищі відчувають, де прохолодні, тобто більш вологі місця. Мошки відчувають такі місця, вони рояться ближче до вечора там, де зволожена земля.
Андрій був так захоплений справою що не помітив як я підійшов.
- Вітання.
- Доброго дня. Оце закопав цеглину три дні тому. Води вона набрала що прямо на третину тяжча стала.
- Значить вдача. Джерело живе.
- У мене місія така на цій землі по джерелах як у тебе і твого батька формувати крони молодим дичкам грушам. Що привело тебе?
- З Дніпра гостинців завіз по дорозі Вам від сина. І вже як побачив тебе то розпитати хочу ту оповідку що дід твій нам розповідав. Про священника і розбійника.
- Сідай перепочинемо. Розповім що пам'ятаю.
Всівшись на стовбур верби заваленої блискавкою уважно слухав Андрія. Слухав переказ ним розповіді його діда Юхима. Про чоловіка котрий прийшов з Польщі й оселився в нашому лісі біля річки Рудої. Чути ходили що той чоловік за молоду в Польщі брав участь в якомусь криміналі. Сам мав розмір з півтори середньої людини та великої сили й спритний. Коли зрозумів загрозу своєму незаконному промислу то пішов на мідні рудники аж під нинішню Німеччину. Навчився руду плавити й монету мідну карбувати. Що там сталося що пішов з тих країв на початку 1700-х років до нас? Невідомо. Чи то норов бунтарський? Чи то норов злодійський? Хто його знає? Збудував житло біля річки й почав плавити руду та мідну монету підробляти. Щось купував на ту монету, а потім перепродавав куплене. Десь здачу давав своєю монетою. І так багатів поки слух пішов про нечесну справу його. Люди стали сторонитися його. Він тоді перейшов до грабунку. Грабував на шляху подорожніх і таких як сам по кишлах в лісі. І коли вже ті гріхи не давали спати навіть його душі злодія то він виждав на шляху край лісу священника, щоб той сповідав його та молився за нього.
- Андрію, я оцей переказ повністю не чув. Чув що пришлий і грішний. Чув що мідну руду копав.
- Так. А далі дід говорив те що в єпископа написано майже дослівно: “В одному з прикордонних селищ колишнього Королівства Польського жив у бідності з сімейством позбавлений свого приходу уніатами православний священник, і промишляв торгівлею дерев'яних виробів (ножів, мисок, ложок, оглобель, борін, ...), які відвозив на закордонні базари і ярмарки та в Єлисаветград. Якось, навантаживши кінський віз згаданими речами, він вирушив на конячку до Єлисаветграда. У долині, на дорозі, поблизу Чорного лісу і після відомого урочища Богданки, зупинив його плечистий і оброслий мужик, що вийшов з лісу, з кийком у руках, і запитав: «Ви священик?» – той злякався, але відповідав ствердно. Тоді той, хто зупинив його, сказав, що він радий такій зустрічі, бо шукає дозволу в своїх гріхах. З цими словами подав йому свій кий і сказав: «я не можу розповісти вам усіх своїх гріхів; пам'ять про мої лиходійства не дає мені ні на мить спокою; бийте мене цим києм – я заслуговую на найбільше покарання». Побоюючись за власне життя, мимовільний духівник почав щосили сипати удари на розбійника, який звертав до нього і спину, і черево, і гірко плакав; нарешті втомившись, кинув палицю.”
- Потім розбійник дав багато монет не мідних фальшивих, а срібних та золотих, щоб священник не забував його у молитвах і пішов у ліс.
- Ти знаєш я в одного письменника стрічав такий вислів: ”Він молився не тому, що любив бога і сподівався через молитву увійти в спілкування з ним, а тому, що боявся чорта і сподівався, що бог позбавить його лукавого.”
- Найбільше що так. А письменника цього я вкрав би в українці. Сказавши що він нагуляний у нас. Перечитав майже все у нього.
- Десь в ті часи тут і перша церква з’явилася. Можливо на ті кошти пан отець і побудував.
- У єпископа є ще один запис що більш як за століття після цієї події: “У двох ста кроках від цього села, на правому березі Інгульця, розрита була, з нагоди межування землі, 1850 року, могила, в якої знайдені два скелети: один у священицькому одязі (рясі і ризах), і з хрестом (мідним) в руках, а інший – якогось велетня … “ Це можуть бути вони? Таких гріхів було що поховали біля священника? Чи гріхи такі були що молитви не допомагали?
- Може увірував в останні роки і кинув промисел злодія.
- Андрію, давай допоможу біля джерела. Бачиш як вода просочуватись почала поки ми тут говорили.
Яр, по веху нього Ліс, поверх Лісу Небо, над Небом Сонце, десь далі Інгулець і ми біля Джерела серед цього всього.
.jpg)
"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."
(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний ліс та його околиці)
Немає коментарів:
Дописати коментар