Літературне село

Ніч і шлях. Дороги й ями. Думи, від яких відволікало світло фар зустрічних автівок. Вже далеко за північ, сон нагадує про себе. Довга дорога зі столиці до Дніпра. Тяжкі останні десятки кілометрів. Потреба випити кави, аби прогнати сон, змушує зупинитися біля придорожнього кіоску.

З гори до долини — село. Річка Саксагань вночі вкрилася туманом і заснула. За нею, посеред темного села, горіло кілька вогників придорожніх кіосків. Виринувши за мостом із туману, зупинився біля них. Нічна прохолода привела до тями. Стаканчик кави грів руки. У цій темній тиші, за моєю спиною, одна продавчиня говорила іншій: «Читаю „Війну і мир“ і плачу…» Сонливість минула. Без кави. Повернувся до них і продовжив слухати оповідачку. Вона із запалом повідомляла, що саме у цьому творі викликало її переживання й сльози. Місто, безперечно, має культуру, але щоб отак, посеред ночі, біля кіоску почути про «Війну і мир»… Та ще й з характеристикою подій та образів… Я собі таке уявити не міг.

Від Саївки до Дніпра — година шляху. Увімкнув приймач, щоб не було самотньо. З нього приємний жіночий голос повідав, що наразі третя година і шість хвилин, а на хвилях радіостанції розпочинається концерт для працівників сільського господарства. Ну, так. А коли ще селянам слухати концерт? З піснями про безкрайні лани я в’їхав у світанок і в місто.

У місті не стерпів і при першій же нагоді розповів знайомому викладачеві університету про літературний хист села. Викладач толерантно вислухав і навіть кивнув головою, ніби повірив. А насправді мою оповідку відніс до своєї колекції небилиць, яких мав не одну сотню.

Пройшло більш ніж пів року, і доля закинула нас із викладачем до Кропивницького (колишній Кіровоград) — читати лекції. Поверталися, коли вже стемніло. Шлях був наповнений враженнями від степового міста та його людей. Ніч ставала господаркою часу. Майстер Дан викочував на небо вози. Згадувалася легенда, в якій він говорив: «Я зроблю із дерева маленькі „сонця“, на яких будемо їздити». Ото завдяки йому й котимося на колесах до Дніпра. Шлях і бесіди. Втома опановує нас, і опівночі хочеться випити кави для впевненості за кермом.

З гори до долини — село. В тумані спить Саксагань. Верби стоять над туманом і ловлять у ньому сни. Декілька вогників, як маяки, вказували на кінець мосту. Майнула думка — не тільки випити кави, а й знайти ту жіночку, котра читала «Війну і мир», аби підтвердити викладачеві повіданий колись факт.

Зупинившись під одним із кіосків, я поспішив до віконця, на світло. За ним сиділа молодиця і читала книгу.

- Доброї ночі.

- Доброї, — відклавши книгу, привіталася продавчиня.

- Нам дві кави, щоб не заснути.

- Хвилинку, приготую.

Я глянув на викладача, втомленого лекціями, бесідами, шляхом і трохи сонного посеред глухої ночі.

- А це не Ви минулого року, коли я тут зупинявся, розповідали, що читали «Війну і мир»? — продовжив я бесіду з продавчинею.

- Ні. Але я люблю читати. Я кожного тижня беру в бібліотеці кілька книг і прочитую. Тут, на роботі, поки нема подорожніх. А от донька у власниці кіосків — та дуже любить читати. Вона вдруге Достоєвського перечитує.

Чесно кажучи, я й сам був приголомшений таким розвитком діалогу. Повернувся у бік викладача Дніпровського державного університету. Він стояв посеред ночі з круглими очима і трохи відвислою щелепою. Мені здалося, що кава йому вже не була потрібна. Олег Анатолійович перебував у стані, коли операційна система комп’ютера не слухається команд оператора. Ну звідкіля він в університеті міг почути, не те що вдруге, а навіть уперше, що людина читає Достоєвського? У мене промайнула думка, що філологічний факультет ДДУ доцільніше було б тримати у Саївці.

Коли пан викладач почав приходити до тями і я зрозумів, що він мою минулорічну розповідь перекваліфікував із небилиць на науковий факт, ми рушили далі. Позаду залишилося літературне село, а попереду, наприкінці шляху, маячив Дніпро. У серці лишився теплий спомин.