Пізня оранка.

   В кінці листопада, перші морози, не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля, то в одному місті то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тої поземки в роздумах стояв одягнений в кожуха і шапку вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до

Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива і так неділю не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким. 

    На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімусь трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я не затримуючись, листоного пішов під гірку. 

   Терен, що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства, терен, глід і горобина останні ягоди року. Після них, в дитинстві, бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, присніжені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід . Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий і не гіркий і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись в дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля ці ягоди. Стільки смакував не знаю, одним словом до схочу. Можливо хвилин двадцять, а можливо і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з терном які тільки пам’ятав. 

   Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, мерів по двадцять, як справа так і зліва від мене стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями дивлячись в поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови як по книзі, майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони очевидно готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався. 

 - Доброго дня панове. 

 - Доброго. 

 - Як лови? 

   Нічого я розумнішого не придумав в цей момент спитати. Відповіді не довелось чекати. В цей момент метрах в тридцяти на проти мене зірвався заєць. Він підплигнув, заметушився і на якусь мить зупинився очевидно оцінюючи куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув в терник і зник в ліску. 

   Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони мені. Погляд їх був не стільки розгублений як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходились навколо мене мисливці. 

 - Хлопці, ви тільки прикладами не бийте - з гіркою посмішкою просив я 

 - Щоб тобі агрономе на Миколая чарки не налили за святковим столом. 

 - Та я ж не хотів. 

 - І на Різдво не налили. І ковбаси не дали. 

 - За що ж ви таке мені бажаєте. 

 - Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого ідемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти… 

   Облаяний я стояв на краю ліска проводжаючи поглядом таких красномовних і “толерантних” мисливців. У всьому є позитивне. Ну облаяли, за те зайчик живий думав йдучи до загінок, де трактори підіймати зяб. 

   В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв лице на зустріч хуртовині, що починала підійматися і подумав: “Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе тільки Вишньому відомо.” Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні вороно жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизеля. Не йшов на справу день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле де вже мисливців не було. Всміхнулась вдача цього дня йому.

В кінці листопада перші морози не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля то в одному місці, то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тієї поземки в роздумах стояв одягнений у кожух і шапку-вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до

Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива, і так тиждень не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким.

На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами, шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімуся трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я, не затримуючись, помалу пішов під гірку.

Терен — що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства: терен, глід і горобина — останні ягоди року. Після них у дитинстві бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, припорошені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре, що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід. Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий, і не гіркий, і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись у дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля — ці ягоди. Скільки смакував — не знаю, одним словом — досхочу. Можливо, хвилин двадцять, а можливо, і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з тереном, які тільки пам’ятав.

Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, метрів по двадцять як справа, так і зліва від мене, стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями, дивлячись у поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови, як по книзі, — майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони, очевидно, готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався.

- Доброго дня, панове.

- Доброго.

- Як лови?

Нічого я розумнішого не придумав у цей момент спитати. Відповіді не довелося чекати. В цей момент метрах у тридцяти навпроти мене зірвався заєць. Він підстрибнув, заметушився і на якусь мить зупинився, очевидно, оцінюючи, куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув у терник і зник у ліску.

Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони — мені. Погляд їхній був не стільки розгублений, як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходилися навколо мене мисливці.

- Хлопці, ви тільки прикладами не бийте, — з гіркою посмішкою просив я.

- Щоб тобі, агрономе, на Миколая чарки не налили за святковим столом!

- Та я ж не хотів.

- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.

- За що ж ви таке мені бажаєте?

- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого йдемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…

Облаяний, я стояв на краю ліска, проводжаючи поглядом таких красномовних і «толерантних» мисливців. У всьому є позитивне. Ну, облаяли, зате зайчик живий, — думав, йдучи до загінок, де трактори підіймали зяб.

В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв обличчя назустріч хуртовині, що починала здійматися, і подумав: «Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе — тільки Вишньому відомо». Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні ворони жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизелі. Не йшов на лад день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле, де вже мисливців не було. Всміхнулася вдача цього дня йому.