Зірка з дитинства

   

                 Там, де мій шлях пірнав за обрій, вечір шив жовтими й синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалася зі сходу, вправно накидала темні тіні на відроги лісу і кургани понад шляхом. Місяць, як перевертень, ховався за деревами, зачепившись рогом за крони старих дубів. Долиною річки повз між очеретами туман. По березі, як вартові, де-не-де ще стояли чаплі в очікуванні поживи. До батьківської хати, де чекала матуся, лишалася година шляху. Думками був уже біля мами. Та щось непокоїло в душі. Той неспокій примушував уповільнювати швидкість авто і рухатись, не порушуючи ритму навколишнього життя. На небі засвітилася перша зоря. За нею — друга і третя. Яка краса — зоряне небо... У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють феєрверками. Молодята обіймаються під сяйвом рекламних вогнів. А тут — зорі, небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по-іншому. Думки народжуються раптово, і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою — одним словом, усім тим, що оточує навколо. Не давала спокою та перша зірка на небі. Вона наказувала звернути зі шляху, безмовно промовляючи: «Поїхали, Юрку, поїхали». «Куди ж ти мене гукаєш?» — крутилася в голові думка… Боже… так от куди. Попереду був поворот у старе село, де колись я ходив до школи. За сім кілометрів за відрогами Чорного лісу лежало воно понад ставом. Я послухав зорю і звернув зі шляху.

                 Ґрунтова дорога спочатку йшла поруч зі старою бруківкою, а потім стрімко пірнула вниз між ланів. Мимо лісу і ставу — до села, яке вже встигла накрити темним покривалом ніч. На пагорбі біля дикої груші я зупинив авто. Переді мною за туманом у низині світилося віконцями хат рідне село.

                 Сільські вікна… Це вікна з одного світу в інший. Коли вони відчинені, то ці світи поєднуються. Коли зачинені — межують. За ними — радість і смуток, достаток і виживання. У дитинстві часто доводилося в прохолодну пору року по темряві бігати до односельців у якійсь справі на прохання батьків. Підійдеш до віконця, щоб постукати, зазирнеш у нього… Ось дядькова Іванова хата: за його вікнами завжди вечеряли, солили сало, щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя баби ткали ряднинки. У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії колисали дітей, їх було четверо з різницею в пару років між кожною. У тітки Надії віяли молоко, я навіть її хату без гулу сепаратора уявити не можу. А он вікна моєї вчительки, вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами. Далі — хати та вікна. Всі вони були схожі й зовсім різні.

                 Тепер уже не зірка, а вікна манили мене до себе. Пірнув униз; я не їхав шляхом — плив туманом. Випірнув у селі. Ні, не в селі, а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо. Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося світло вікна моєї кімнати.

                 Що там? Невідома сила підштовхувала мене до віконця. Руки відчинили хвіртку, ноги крок за кроком наближали до вікна. З острахом я зазирнув… За столом сидів світлоголовий хлопчик років десяти, зайнятий читанням книжки. Він сидів за моїм столом. Дім був уже двічі перепроданий, але стіл залишився. Я б його впізнав серед тисячі учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там був СРСР, НДР, Чехословаччина і Югославія… Невже і мапа моя? Сорочка прилипла до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно, потім тепло, потім знову холодно. Тривожно поглянув на настінний календар біля мапи — 2012 рік.

                 Відійшов від вікна. Погукав господарів у двір.

- Господарі є?

- Є, - з господарської частини двору відгукнулася жінка, а за нею відгукнувся і пес, що проспав мене.

- Доброго вечора, чи вже навіть ночі.

- Доброго. А ви хто? Що вас привело в такий пізній час?

- Я Юрко Хоменко. Колись ріс у цьому дворі. Якась сила оце зі шляху збила і привела до хати.

- Я чула, що Хоменки тут жили. Я Оксана.

                 З сусіднього двору долинав голос. Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона вкладала господарство спати, бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка його вкладала точно так, як три десятки років тому. Ніби нічого не змінилося, лише голос став глухіший.

- Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав, — гукнула Оксана.

                 Тітка з’явилася на межі біля паркану так, ніби чатувала за ним, в одну мить.

- Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маленький. Одні ребра і портфель.

- Та, тітонько, якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча, а чи харчі на користь ідуть.

- Як мама? Де ж ти нині…

                 І за мить тітка стояла біля мене посеред двору. На її швидкі запитання я намагався також швидко відповідати. За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накривати у своєму дворі стіл.

- Оксано, а можна до хати зайти? Інколи сниться вона.

- Будь ласка, зараз тільки світло в коридорі ввімкну.

                 Піднявся сходами. Знімаючи черевики, я оперся рукою на одвірок.

- Що ж ви не заходите? — запитала господиня.

- Я зараз.

                 Не міг розігнутись. Під моєю долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого вересня батько робив мітку мого зросту . З іншого боку — братові зарубки. Ось я в першому класі, ось у другому… А там три братові зарубки, він тільки три класи в цім селі закінчив.

                 Світлиця мало відрізнялась від нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини. З кімнати до світлиці вийшов хлопчик.

- Доброго вечора, — вивчаючи незнайомця очима, привітався він.

- Доброго. Я дядько Юрко.

- Я Юра, - коротко відповів хлопець і простягнув назустріч мені руку.

                 Ще не встиг я прийти до тями від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати восьму. Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я впізнав би його серед сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як-от зараз. Він теж тут. Я все розумів, але очі шукали підтвердження, що я тут, а не на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.

                 У моїй руці була його дитяча рука. Я тиснув у вітанні його руку, немов через десятиліття – свою. Це була моя дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та буряків для домашньої птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його відповідь. Я був точно таким. І тими стежками до школи ходив, і ті ж рядки полов, і рибу там же ловив, корів пас тими ж балками і сіно ворушив на тих же луках… Юрко говорив, а в мене зупинялося серце.

                 Селом інформація ходить зі швидкістю, не набагато меншою за всесвітню мережу Інтернет. За якийсь час зібралися сусіди у тітки Галини під горіхом. Сидів між ними й мав відчуття, що нікуди не від'їжджав і був тут увесь час. Говорили про вічні проблеми: дітей, врожай, господарство, реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між односельцями було затишно і спокійно: сміх від душі, сльоза також.

                 Люди в селі добріші, ніж у місті. Їхні роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють, сваряться, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не подітися з села. Коли в кого з них яка небезпека чи горе, один одному допомагають, і та допомога щира. У місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна байдужість.

                 Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав, як біля колеса моєї автівки підняв лапу чистокровний дворняга, господарський пес Рекс. Майнула думка: Рексе, давай усі чотири колеса міть. Я поїду до столиці та до Криму, в Донецьк та до Львова”. І то буде територія нашого сільського кутка завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших. 

                 Попрощався з односельцями. Пірнув за селом у туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші. Вийшов глянути ще раз на село. Перевертень-місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім погасло вікно в нашій хаті. Село зникло, розчинившись у темряві. Стік балкою і туман. В небі над ставом зірвалася зірка і погасла над водою, над лісом. Десь там, у темряві, було дитинство.    

Село посміхається

Усе має свою посмішку. Люди, гори, ліс, місто і, звісно, село. Село, де ми вчилися ходити, читати і писати, де вчилися працювати. Село, яке віддало кожному, ним вихованому, частку себе. Котре навчило плакати і сміятись. Його сльоза і його посмішка — справжні, без найдрібнішої частки фальші. В ньому багато дитячого, наївного, багато мрій і праці.

Як же красно воно всміхається:

***

Свіжоспечені рум’яні паляниці посміхаються тісту, котре визирає з діжі.

***

Оленка сидить біля вікна, на якому мороз малює картини. А за спиною у теплій грубі потріскують дрова. В кутку новорічна ялинка посміхається господі та дівчинці.

***

Від хати до хати колядує гурт дітей. У розкриту торбу падають гостинці від односельців. І всі раді, і ніхто не лає за минулу шкоду. Посміхається морозові крізь заметіль горобина червоними ягодами.

***

Спішить з лісництва директор школи похвалитися дозволом на вивезення дров: буде чим розтоплювати шкільну котельню. Від директорової посмішки йде тепло.

***

Перші промені сонця, тане сніг, струмки біжать, стрибаючи по камінцях. Тими струмками наввипередки мчаться паперові кораблики. У хлопчаків штани мокрі по коліна — дома тими штаньми мати битиме. Та все ж радість: весна. Після нескінченної зими — сонце, яке всміхається всьому, до чого доторкнеться його проміння.

***

Баба Марія тішиться лелекам, що звили гніздо на старому стовпі біля хати. А малий Івась — ластівкам, щойно прибулим з теплих країв. Лісник Іван Григорович усміхається молодим листочкам на деревах, першому хору птахів, які прилетіли з вирію.

***

Вчителька Галина Василівна перевірила зошити з граматики і рада відсутності двійок.

***

Весняної днини городня межа гукає до себе сусідок — бабу Ярину і бабу Клаву.

***

Молода сім’я вселяється до нової хати.

***

Дітлашня на нашому кутку зібралася коло теляти, щоб придумати йому ім’я. Віку йому тиждень, привела його ряба Берізка. Наввипередки діти говорять імена: Квітка, Калина… І радість у дітей, і радість у теляти, яке дивиться на них і посміхається їм назустріч.

***

Цвітуть садки в селі, цвітуть дерева в лісі. Ніколи не бувають вони такі прибрані, як у цей час. Посміхаються шпаки, приносячи на своїх крилах тепло. Дід Назар притиснув долоні до старої квітучої груші і вітає її та свою дев’яносту весну.

***

Коваль, поважно дивлячись на викувану підкову, приміряє її жеребцю.

***

Шкільний автобус вітає Іванка, котрий учора заробив двійку і сьогодні має її виправити.

***

Гусенята і каченята край дороги після травневого дощу міряють глибину калюжі.

***

Гаврило Максимович та Горпина Леонідівна радіють рейсовому автобусу, який привіз родичів до них у гості.

***

Механізатор Гнат Пилипович вітає зустрічних дітей.

***

Люди на польовому стані вдячні літній кобилі Галці, котра тягне за собою підводу з діжкою води.

***

Ось баба Василина посміхається маленькому правнукові на своїх руках.

***

А продавщиця сільпо, рахуючи висипану на прилавок гірку мідяків, виконує прохання дітлахів продати цукерок на всі гроші.

***

Дід Орест у лузі на косовиці побачив онуків — Оксанку і Сашка. Дітки несуть вузлик з бабусиним обідом. Їхні голови то ледь визирають з високої зеленої трави, а то й пірнають у неї.

***

Рейсовий автобус перепочиває на кінцевій зупинці у нашому селі.

***

Городина дочекалась літнього дощу, а дощ теж вітає городину.

***

Тітка Тетяна з гіркою приреченою посмішкою дивиться на висапану нею ланку буряків.

***

Працівники майстерні бажають відремонтованому комбайну щонайдовше не бачити його в себе та накосити й намолотити більше, ніж інші.

***

Односельці вітають Антоніну, молоду маму, з донечкою на руках.

***

Старий колодязь, поскрипуючи, вітає відром холодної води спекотний день.

***

Комбайнер Іван Іванович стомлено всміхається, виїхавши з останнього скошеного пшеничного лану.

***

Молодий сонях посеред городу з жаркою посмішкою дивиться в очі сонцю.

***

Бджоляр пригощає дітей вощиною зі свіжим медом і радіє їхній радості.

***

Шкільний завгосп розвантажує привезені з району нові підручники, посміхається школярам і їхнім нелегким шкільним будням.

***

Дід Павло веде за руку свого першого внука до школи.

***

Агроном серед поля вітає осінній дощ на посіяне зерно.

***

Вісімдесятирічна вчителька дякує за букет айстр від свого шістдесятирічного учня на День учителя.

***

Односельці на толоці вітають демобілізованого Вадима у військовій формі, котрий крокує з чемоданом зі станції до села.

***

Микита, учень четвертого класу, йде до школи. З трудом розчесане руде волосся, на рожевому лиці — ластовиння. В лівій руці портфель, у правій — шворінь, ланцюг, на якому за Микитою линдає коза. Вона теж по-своєму всміхається, йдучи на пасовище, і буде всі уроки й подовжений день чекати свого господаря, випасаючи все, що можна дістати, не чіпаючи тільки зеленої трави.

***

Тітка Надія посміхається майбутньому зятеві Петрові, котрий прийшов зі сватами просити віддати за нього Галю.

***

Баба Ярина, виходячи з лісу з кошиком опеньків, посміхається удачі і життю.

***

Велика осіння хмара з темно-синього неба сумно всміхається своєму зображенню в осінній холодній воді ставка.

***

Перший сніг лягає на зелену озимину, вкриваючи її ковдрою від наступаючих тріскучих морозів.

***

Сільська дітвора посміхається Святому Миколаєві, знайшовши вранці гостинці від нього.

Сміється село стомлено, сумно, життєрадісно, крізь сльози, від самого серця, з надією і безнадійно, наївно, по-дитячому; можливо, не так часто, можливо, зовсім не так, як місто, але все ж посміхається. І ми так посміхаємося, вирослі в ньому. Бо воно навчило нас так посміхатися.