Світ ловив його та не впіймав

Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є й ті, що нескінченно то тікають, то шукають, знаходячись у невпинному пошуку. Покоління філософів розгадували загадку вічного руху співіснування в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.

Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму: «Я тебе не хочу знати», а Розум у відповідь: «Я тебе не хочу чути». І тоді таке утворюється блукання сумнівів, що ніби людина і є, а всередині неї ніякої впорядкованості й навмисна злість.

Тиха течія Ворскли змушувала перейматися роздумами про життя. Річка з’являлася і губилася серед мальовничого лісу, обвиваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на вершині. Повз дерев'яний місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від світу, не мали між собою непорозумінь.

Чверть століття тому на цьому місці, постеливши шинель, я любив лежати, дивлячись у небо, заглиблюючись у думки про буття і майбутнє.

…От і майбутнє… Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь у небо, заглиблююсь у думки про насущне і минуле. Оцінюючи плинність часу, підсвідомо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотно пропорційна залишку часу...

Десь тут безперечно закопаний філософський камінь. Недарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурюватися у світ роздумів над вічними питаннями.

З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив путника з Дніпровських порогів до сну. Заплющувалися очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Ворскли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава сумнівів розуму й душі.

На лісовій галявині, біля банкомата штучного зеленого кольору, я побачив себе, що натискає комбінації цифр. Під супровід скрипіння термінал видав купюру, надавши сутності новенькій банкноті. На ній поряд із цифрою п'ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже... Світ ловив його, та не спіймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався зрівнятися з ним, опустивши його до себе.

Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок, забрали ліс і банкомат. На тому місці залишився книжковий ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців: «Класика!», «Жіночі романи!», «Детективи!», «Дитяча література!», «Підручники!»... Тисячі книг старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.

- Візьміть, пане, ці книги.

- Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?

- Я рідко помиляюся.

На прилавках лежало повне зібрання творів Григорія Сковороди.

- Що просите?

- Що дасте...

- По нужді продаєте?

- По нужді. Міняю філософа на тепло.

Я простягнув у руці купюру. Зміняв глибину пізнань на “папірець-еквівалент”. Притиснув книги до грудей… і знову повернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й підіймалися в небо, прихопивши з собою ярмарок.

Я вже глядач. Під кленами пильную дійства.

На сцені “жебраки” з різних служб. З простягнутими руками й переконливими поглядами зверталися до жінки, що несла гроші за тепло.

Не донесла… Пішла гуляти її купюра між “жебраками”, а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кишенях і конвертах.

Таке хвилювання крутилось у ві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред Ворскли — багатий зал. При тьмянім світлі за столом чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, якою за книги заплатив.

Купець: Здавайте карти.

Службовець: Здаю.

Батюшка: Що там у нас?

Банкір: П’ятсот, з портретом філософа.

Купець: Добігався, а говорив, що світ його ловив та не впіймав.

Службовець: Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.

Батюшка: Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі впорядкувати не можемо.

 

Лягали карти на сукно. Все менш ставало світла. Чотири пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто, щоб вбити час і збудувати свої світи маленькі.

Купець: Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.

Батюшка: А хто його не любить?

Службовець: Жив при дворі.

Банкір: Дружив з генералом.

Батюшка: Та й пішки не ходив.

Банкір: Піар — велика справа. Якого треба, такого і зроблять. А що він написав, крім того, що його ловили?

Службовець: А хто читав?

Батюшка: “Смутьянін”. Трактував не так, як людям треба, святі книжки.

Службовець: Ще жоден єретик не переміг. Отож і познущалися над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.

Банкір: Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював. Світ — то є бізнес, включаючи народження і смерть.

Лягали карти на сукно. Вирішувались справи. Гравці, продавши совість, купляли гріх. Не розуміючи, що до Храму Душі до вівтаря не під’їжджають, а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе.

А він лежав посередині столу й мовчки їх ловив…

Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Краплі дощу рясними крапками замалювали відображення у річці.

З Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ.