Через село

  

(коротенький кіносценарій)

   Що може бути чарівніше за літо на початку червня ?

   Десь за пагорбами вище села — дощ. Між небом і землею, обпершись на степ, — веселка.

   Від дощу дорогою між ланами йде дід. Такий собі — середнього зросту, охайно одягнений у світлу одежину.  Перед самим селом він зупиняється, опершись на вишневий посох, розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може, йде далі на хутір, може, до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.

   Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються й організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал залежно від проблем життя то притихає, то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.

   Перший, хто зустрівся йому на краю села, — це незапам’ятного віку кінь. Впряжений у безтарку, на котрій тягнув через вічність і степ бочку з водою. Порівнявшись з нашим дідом, кінь зупинився. Їздовий, хлопчина старших класів, поклав віжки й розглядає подорожнього.

-      Доброго дня, діду. Попийте води.

-      Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.

-       Діду, хоч пригубіть кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води, не йде далі. У нього така місія на цій землі.

-        Свята місія. (Дід, поклавши вишневий посох у безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду у свою флягу.)

-          От бачите, яка у нас вода в криниці.

-          Райська. Дякую вам. Добра справа у вас.

(Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу, поки він не порівнюється з дикою грушею.)

   Тепер попереду в нього вулиця з двостороннім рухом через все село. Роль роздільної смуги виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди із залишками твердого покриття, узбіччями котрої  дві ґрунтові зустрічні смуги.  Наш подорожній іде вулицею. Вітається із зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не найкращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.

-          Вживаєте?

-          Вживаємо.

-          Так киньте.

-          Кинемо.

-          Брешете.

-          Брешемо.

-          Киньте, хлопці.

-          От ти, діду, смішний.

 

    Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб поступитися йому дорогою.

-          Доброго дня.

-          Доброго. – Батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.

-          Дякую...

    Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.

-          Здрастуйте!

-          Доброго здоров’я, чоловіче.

-          Ви до церкви?

-          Ні. Я до Степана-рибалки за село.

-          Так він наче дуже хворий і в лікарні.

-          Вже виписали Степана. А чого люди в церкву зібрались?

-          Батюшка свідчити буде, “явлення йому було". Він так віру християнську укріплює.

-          Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.

    Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили, щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів, дивився вслід Оксані й Василю.

-          Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка).

-          Динька снилась Оксані. В таємниці тримали ми. Так Петька-внучок усьому селу розповів.

-          Господарка буде.

-          Було б біля чого господарювати в цьому житті.

    Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.

    Дід вийшов із села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою й опускалася там, де дід Степан ладнав свого рибальського човна. На березі гралися діти.

    З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей, голосів череди під переліском та співу птахів. Із васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку, і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав усе навколо. Поки йшов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду, а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.

    Перепнувши козу неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов назустріч їй.

— Здрастуйте.

— Доброго дня, Маріє.

— Ви сестру бачили?

— Бачив.

— Хочу поїхати до неї.

— Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город не висапаний не можна кидати.

    Дід пішов униз до води. Говорив з дітьми, а потім сів зі Степаном у човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі, проводжаючи човен, котрий плив у край веселки…

    Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.

— Бабо Маріє, а що то за чужий дід?

— Господь то, дітки.

— Таке скажете.

— Господь, дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте, забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.

    Бабуся тихо заспівала: «По горах, горах сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й усе лагодив…»

     …У сільській лікарні в малого Петра народилася сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала, вплітаючи свій дитячий голосок у звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає у вікно на сестричку і маму.)