понеділок, 30 грудня 2013 р.

Через село

     (коротенький кіносценарій)
      Що може бути чарівніше  за літо на початку червня ?
      Десь за пагорбами вище села  дощ.  Між небом і землею, обпершись на степ - веселка.
      Від  дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений у світлу одежину.  Перед самим селом, він зупиняється, оперся на вишневий посох  розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.
      Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.
     Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в безтарку  на котрій тягнув через вічність і степ бочку з водою.  Порівнявшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав віжки й розглядає подорожнього.
-          Доброго дня діду. Попийте води.
-          Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.
-          Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі.
-          Свята місія.  ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.)
-          От бачите яка у нас вода в криниці.
-          Райська.  Дякую вам. Добра справа у вас.  
     (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті.  Дід  дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється  з дикою грушею.)
    Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої  дві ґрунтові зустрічні полоси.  Наш подорожній  іде вулицею. Вітається  з зустрічними.  Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі.  Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.
-          Вживаєте?
-          Вживаємо.
-          Так киньте.
-          Кинемо.
-          Брешете.
-          Брешемо.
-          Киньте хлопці.
-          От ти, діду, смішний.

     Попереду, за крамницею,  церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб уступити йому дорогу.
-          Доброго дня.
-          Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.
-          Дякую..
    Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.
-          Здраствуйте!
-          Доброго здоров’я, чоловіче.
-          Ви до церкви?
-          Ні. Я до Степана рибалки за село.
-          Так він вроді дуже хворий і в лікарні.
-          Вже виписати Степана.  А чого люди в церкву зібрались?
-          Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє.
-          Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.
    Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви.  А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили, щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто,  Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані й Василю.
-          Дівчинка буде (мовив дід,  коли зникла в провулку автівка)
-          Динька снилась Оксані. В таємниці тримали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів.
-          Господарка буде
-          Було б біля чого господарювати в цьому житті.
        Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент  їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.
         Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там,  де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В  березі грались діти.
З цієї сторони сільський  планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів.   З васильків до нього вийшов котик,  кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг.  Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов,  то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.
         Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі,  баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй.
-          Здраствуйте.
-          Доброго дня,  Маріє.
-          Ви сестру бачили?
-          Бачив
-          Хочу поїхати до неї.
-          Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати.
    Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів зі Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега.  Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки…
    Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.
-          Баба Марія, а що то за чужий дід?
-          Господь то,  дітки.
-          Таке скажете.
-          Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого.  За Степаном приходив.  Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.
       Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив…  Сам Господь ходив та й все лагодив…”

      …в  сільській лікарні  в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок у звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.) 


3 коментарі:

  1. Це щось... неймовірне! Прочитав, як помолився у добрій щирій громаді...
    Юро, коли Ваші притчі читаю, мені легше дихається.

    ВідповістиВидалити
  2. Ну, от... Хоч поміж людей побути... А то все життя - у боротьбі з глистюками...

    ВідповістиВидалити