Баба Таня

Нічна заметіль на ранок стерла вчорашні колії і сліди. У приладі для спостереження я бачив людину. Вона з'явилася з-за обрію на засніженому шляху, прокладаючи крок за кроком стежину. Цю людину неможливо було не впізнати за ходою — баба Таня. Їй було вісімдесят два роки. Усе життя працювала обліковцем у колгоспі. Роки змінилися, а хода — ні. Тільки нині замість косого сажня в руці костур.

Бабу Таню я вперше побачив восени, коли вона раділа подарованому пакунку пшеничної крупи. Раділа, що зварить каші собі, собачці й котику. З того часу кожної неділі і кожного церковного свята вона тримала свій шлях із сусіднього фронтового села повз нас до церкви. Божому шляху не були перешкодою ні сніг, ані дощ. Хлопці завжди бабі Тані раділи, клали в торбинку гостинці, слухали її.

Дивлячись у прилад для спостереження, підсвідомо вираховував швидкість руху. Ловив себе на думці, що, можливо, я від неї навіть відставав би. Усе-таки пів століття обліковцем за її плечима. Баба Таня ніколи мене не називала за військовим званням. Питала у хлопців: «А де ваш бригадир?» Вона підходила, а я гадав.

- Здрастуй, управляючий!

- Доброго ранку, бабо Таню. Що це Вас так рано по свіжому снігу примусило йти?

- Внучку з Єнакієвого ввечері привезли. Лякається, плаче. Йду в церкву, щоб батюшка почитав. Дівча зовсім знесиліло, лякане. Ледь не забула я, тобі хрестик принесла. Одягни...

Виробленою за пів століття ходою колгоспного обліковця баба Таня пішла далі до церкви. На моїй долоні лежав маленький хрестик віком десь у пів століття, а може, й століття...

..