Соняхи війни

   43-й ОМПБ “Патріот”

“Соняшники стояли німі й старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи й не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна розорана земля лежала на спині й мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку”. (М. Вінграновський)

 

- Неси, Миколо, бронежилети.

- Скільки?

- Багато.

- З десяток?

- З десяток.

- Що ви надумали, командире?

- Косити сонях будемо.

- Ого…

- Сапери вранці поле пройшли?

- Так.

- Скажи сержанту, щоб хлопців на той бік поля з кулеметом послав. Хай пильнують.

- Почув. Пішов.

Сільські механізатори з острахом дивилися на задумане військовими. Життя в сірій зоні бахмутських степів навчило їх багато запитань не ставити. Раніше вони молилися за врожай, а тепер — за можливість зібрати його і не віддати. Вони поглядали то на командира, то на поле, то в бік Горлівки, то на гору. З тієї гори, як два віслюки, Микола з товаришем несли бронежилети. Командир стояв у роздумах.

- Як стелити бронежилети?

- А як гніздо. З-під коліс, Колю, летітиме, коли зло трапиться. З-під передніх…

- Господь із Вами.

- Побачимо.

- Помолимось.

- І помолимось. Хлопці з того краю поля є.

- Пішли.

- Забирай механізаторів. Нехай хлопці за чагарник вантажівку відгонять. Накошу бункер, тоді під’їдете до краю поля.

Понад очеретами Кодеми полем соняхів ішов комбайн. Вдивляючись мимо жатки, крізь голови соняхів у землю, командир косив поле. Старанно “вистригав” навколо розірваних воронок сухі кошики соняхів. Косив, як косив раніше поля понад Звонецьким порогом Дніпра. Тільки й різниці, що нині бойова позиція за полем і автомат поряд.

Ось і перший бункер. Командир обняв кермо, закрив очі й слухав металевий звук обертів шнека. У вантажівку сипався бахмутський врожай соняху 2014 року…