Показ дописів із міткою Дніпро. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Дніпро. Показати всі дописи

середа, 13 вересня 2017 р.

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталося на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки та розбудовувалося в плавнях і на пісках. З появою нових будівель виникло питання закладки зелених зон. А для зелених зон у піски лівобережжя потрібен був родючий ґрунт.

Пошуки чорнозему привели керівництво Індустріального району до Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату. Туди негайно було відправлено запит. Мета запиту — досягти згоди на передачу запасу чорнозему, який був на складах для рекультивації.

У пошуках чорнозему для Індустріального району був оглянутий восьмиметровий курган Товста Могила. Цей курган у зону кар’єрних розробок не потрапляв, але був поруч із залізницею. Перед тим як почати роботи з розробки чорнозему, курган мала дослідити археологічна експедиція.

У лютому 1971 року Борис Мозолевський почав роботи з дослідження кургану. 21 червня о 14:30 у пограбованому центральному похованні, під час розчищення долівки, Борис Мозолевський особисто знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту царську пектораль.

Після закінчення археологічних досліджень свята земля кургану з країни геррів була транспортована залізницею за адресою в наше місто.

Так що, шановне панство, коли ви рухаєтеся Слобожанським проспектом... Біля райвиконкому Індустріального району на клумбах лежить земля з кургану Товста Могила, яка зберегла Золоту Пектораль.

(Дещо із заміток «Місто на Дніпрі»)





неділя, 6 серпня 2017 р.

Чорнопіджачник

   

“Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”. (Олесь Гончар)     

 

У тиші сутінків дід Микола намагався переконатися, що хлопець його зрозумів. Він повторював блідому від страху юнакові:

— Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори сотні метрів, я тебе штовхну в спину. Падай у воду і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до берега. На березі в очеретах полеж на спині та наберися сил. Далі обережно йди понад балкою до хутора, що у верхів’ях біля могили.

От і темінь окутала пороги. Відштовхуючись жердинами, між убитими, яких прибила течія до берега, рушили плоти. У чорній ночі чорною водою чорні піджаки й картузи.

… на Солонянській стороні спалахують вогні…

— Стрибай, Іване! — і поштовх у спину.

Двічі Іван вибирався на берег. Першого разу його піймали й знову посадили на пліт. А другого разу вже сам стрибав. Між водяними стовпами, колодами й мертвими тілами вдалося дістатися берега. Відлежався, а далі — у верхів’я балки до хутора. Там і ховався по старих ямах пасік.

… коли хтось думає, що ночами в дніпровій воді відблискують зорі, то це не так. То дивляться з темної води дніпровських порогів у небо утоплені душі. І дідова душа зорею споглядає небо.

 

P.S. Мав можливість чути про одну з хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького, котрий у замітці і є юнак Іван (на момент опитування мешкав у Солонянському районі. Опитування — початок 1990-х).

неділя, 4 червня 2017 р.

Шлях до межі неповернення.

Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.

1918–1919 роки. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу. А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їхніми спинами «ділили шкуру невбитого ведмедя». А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали. Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, Друга світова, котра спалила усю рідну землю, кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан… Ну і в 80-х із відібраного у дідів і батьків кинули «півкопійки» внукам. Але тих «півкопійок» імперія не витримала і захиталась.

2014 рік. Незалежність у 1991-му прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очікуванні того, хто візьме верх.

2017 рік. Третій рік війни. «Ведмедя ще не вбито і він живий». Хитати човен, думаючи, що не випадеш, — хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд з’явився знову за спинами тих, хто воює, з’явившись із претензією на владу і «півкопійки». Нічого не змінюючи, хитає човен.

Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатися екскурсії в місті. Майже вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.

 

P.S. 14 осіб полку «Січових стрільців — Вільних козаків» УНР — як наддніпрянці, так і галичани.



понеділок, 5 грудня 2016 р.

Місто на Дніпрі

   (Дещо із заміток "Місто на Дніпрі". Півсотні заміток про непересічних особистостей, реальних громадян міста. Ці особистості – ремісники і педагоги, лікарі і інженери, … Одним словом, поважне панство міста на Дніпрі, котрим місто було небайдуже.)



Закінчилася Друга світова війна. До міста з Німеччини повернувся полковник Емануїл Воскобойніков. У післявоєнному мирному житті на нього чекала посада викладача в транспортному інституті. Навчальний процес поєднувався з відбудовою зруйнованих війною приміщень. Перше завдання від ректора — відновити роботу котельні, бо за кілька місяців прийдуть холоди.

Після оцінки ситуації полковник зрозумів, що будівельні роботи через брак часу провести неможливо. За його розрахунками, до старої котельні було прокладено кілька сотень метрів колій від залізничної гілки, що заходила на територію інституту. І одного дня під самими стінами зруйнованої котельні з’явився паротяг.

Той паротяг і виконав роль котельні. Він був підключений до системи опалення. Шумів і димів, зігріваючи перших післявоєнних студентів.


   

      Один із кращих лекторів, яких я мав можливість слухати. Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, який він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області та й поза її межами було достатньо відоме.

Мав Тимофій Тимофійович мрію — придбати авто, щоб подорожувати з сім’єю. І він так цим перейнявся, що зайнявся підробітком у товаристві «Знання». Весь вільний час був відданий лекціям. Заводи й інститути, колгоспи й сільгосптехніки, автоколони й локомотивні депо, школи й заклади культури, збройні сили... Де тільки не розповідав він про історію рідного краю, відкладаючи зароблені за лекції кошти для здійснення мрії. Гонорари за близько півтори тисячі лекцій дали можливість придбати новий автомобіль «Москвич-408».

Тимофій Тимофійович Коцюбинський — викладач сільськогосподарського інституту, лектор товариства «Знання».



Москва, 1991 рік. На місцевому суднобудівному заводі закінчили роботу над замовленням із Дніпропетровська. Новенький річковий трамвай на 245 пасажирів красувався в очікуванні відправлення до нових господарів.

Київ, 1991 рік. Проголошення незалежності України. Декларація про Державний суверенітет внесла корективи в спосіб руху судна. Замість завантаження в Рибінську на ліхтер (різновид баржі) і транспортування до Херсонського порту було запропоновано інше. Це «інше» полягало в тому, що з Москви в незалежну Україну доведеться йти своїм ходом або залишати судно на заводі.

Капітан Олексій Георгійович Стояновський прийняв рішення йти. Невеличка команда прийняла річковий трамвай і з копійками в кишенях вирушила в далеку Україну. З позитивного — наявність у портах дизельного пального і пейзажі по берегах. Зі складнощів — відсутність харчів у крамницях того часу.

Каналом імені Москви до Дубна. Далі Волга, залишалися позаду міста — Ярославль, Кострома, Нижній Новгород, Казань, Самара, Саратов — аж до Волго-Донського каналу. Доном, повз Ростов, в Азовське море. У Чорному морі, біля Фороса, шторм вибив вікна нижньої палуби, тож так, без вікон, і ввійшли в Дніпро. Два шлюзи й рідний Пересічень! Позаду понад чотири тисячі кілометрів.

Дніпро, 2016 рік. На хвилях Дніпра, біля парку Сагайдака, поважно погойдується красивий річковий трамвай. За штурвалом капітан Олексій Георгійович Стояновський.



       1987 рік. Шахова алея парку Шевченка. За одним зі столиків розставляв шахи сивоволосий чоловік. Його осанка, погляд, рухи давали зрозуміти, що він військовий. Він не спішив, повільно виставляв фігури на шахову дошку в очікуванні, очевидно, суперника по грі. Єдине, що контрастувало з загальною картиною, — це самі фігури. Білі фігури були дуже сірого від часу кольору. Про вік шахів можна було лише гадати. Скупі відомості про цю людину говорили, що звати його Григорович і він вийшов на пенсію.

З часом я дізнався секрет старих шахів Григоровича. Ними, 1936 року в Зеленому театрі цього парку, грав його батько. Грав проти ексчемпіона світу Хосе Рауля Капабланки. Третій чемпіон світу давав два сеанси одночасної гри на 30 дошках з кращими шахістами-металургами. Старі шахи були єдиним, що залишилося від батька Григоровича, котрий загинув у Другій світовій. Ці шахи поєднували його з батьком.




Весняного дня 2014 року з лівого берега Дніпра на правий по Південному мосту рухалися два автобуси. Щойно переїхавши центр мосту, вони зупинилися. З першого автобуса вийшов чоловік у камуфляжі. Подивився навколо, підняв руки до неба, глянув на сонце і промовив: «О, шановний наш провідник, Степан Бандера! Збулася твоя мрія! Бандерівці перейшли Дніпро!» Постоявши з хвилину, неквапом повернувся. Автобуси рушили до міста базування на лівому березі Дніпра.

Весняного дня 2014 року на порозі нашої області вже стояла війна.

неділя, 20 липня 2014 р.

Ніч

Ніч у місті на Дніпрі... Відкрите вікно в ніч. Там місто. Трішки дрімає, якось рухається, намагається гомоніти. Здається, що воно говорить саме з собою. Багатоголосся нашого міста, накритого ковдрою ночі: шерех прапорів на будівлях, які полоще вітер, шурхіт шин поодиноких автівок, стукіт хвиль Дніпра, що розбиваються об каміння набережної, гуркотіння двигунів літаків і гвинтокрилів, що літають на війну і з війни, клекотіння дизеля баржі, що мандрує повільно у херсонські степи, поодинокі крики нічного птаха, естафета металевих звуків на заводах, шелест листя акацій і лип, гуркіт вагонних коліс на залізничних мостах... І всі ці звуки — лише тло для крику сирен автомобілів швидкої допомоги, що летять від літовища до лікарень і шпиталю.

Ніч. Вона і не думала засинати. Вона не спить. Від неї не сховатися.



субота, 20 квітня 2013 р.

Мамай

    Було це давно. Тоді Бог наш ще маленьким був.  Якось сидів Він на великій пухкій хмарі,
відривав від неї шматочки й грався.  Ліпив тварин, гори, дерева… І виліпив якось такого собі хмаринку-чоловіка: два вуса та чуб, кремезного, але швидкого.  Задумався Бог над тим, що робити з тим шматочком… а потім – узяв та і поставив на Веселку, що блукала Дніпром, Порогами, ловлячи сонячні промені.  Подивився… Подумав…  Гукнув Степу: “Дай Душу йому!”. Степ дихнув на хмаринку. Вона закрутилась, зіскочила на берег Дніпра вже людиною – два вуса та чуб, посмішка та думка. 
Степ обняв те Боже створіння, розчесав йому чуб і крикнув на небо Богу: “Дякую Тобі за помічника для мене!... Мамаєм його зватиму”.
Вчив Степ Мамая Життю. Вчив – як знав. Вчив – як умів.  Вчив – як відчував. Вчив Душу степовим правилам життя, наказуючи Мамаю:“ Ти – мій брат менший. Ти повинен уміти все, що вмію я. Ти повинен бути кращим.  Ти повинен бути сильним, як Дніпро.  Швидким, як Вітер.  Душа твоя має бути широкою, як я. Розум – холодним. Гордість, гнати гординю.  А пісня твоя – повинна серце вражати, мов стріла. Зможеш стати таким – знайдеш Долю”. 
            - Де ж мені шукати шляху до Долі? – запитав Мамай
- Коли пропливеш Порогами – то на острові великім знайдеш і силу, і сміливість.  За островом, в Лузі Великім, - знайдеш коня вірного і станеш, як Вітер, швидкий. Гай зелений пісні тебе навчить. Шлях Душу творить. Впораєшся – Долю знайдеш.
- Я пройду цей Шлях.
- Сонце нехай осяє твій шлях, менший брате. Чекатиму на тебе і пильнуватиму тебе.
Підійшов Мамай до Дніпра. А Дніпро реве, воду жбурляє на каміння.
Змайстрував пліт, сів біля берега та й думку думає: як же пройти мені ті каміння й до острова дістатись. Аж чує – гукає його Веселка крайня: “ Пливи під нами, бо краями своїми в каміння впираємось. Тримайся найшвидшого потоку води”.    Відштовхнув від берега пліт Мамай, течія й підхопила його… Каміння, вир води, небо… і тільки веселки над головою. Двічі пліт розбивало, тричі ледь не потонув. В вухах – гуркіт води. Лишень почув, як перед Звонецьким порогом два камені-Богатирі перегукнулись : “Який сміливець! А який сильний!” Дев’ять порогів позаду. І відкрився за останнім острів кам’яний. Сидів на плоту Мамай, дивився на його скелі... натомість – зі скелі Чорної – дивився на Мамая орел. І відчував Мамай силу, що приходить до нього.
       Несла вода пліт Мамая за острів, у плавні, у Божої краси Луг Великий. Блукав у нім Мамай день, блукав другий, аж поки не побачив берег високий. Піднявся на нього, сів та й Лугом милується.  Бачить, кінь вороний берегом попастися прийшов. Змайстрував вуздечку Мамай, заховавсь у траві й став чекати.  Другого дня прийшов кінь на пашу, а Мамай – раз, і накинув вуздечку на нього.  Осідлав вороного і став із самим Вітром наввипередки ганяти... Втомившись, зупинився відпочити під дубом старим у гаю. Коника вороного на пашу відпустив. Сам ліг горілиць. Дивиться, як дубовими гілками вітер грається, слухає, як листя пісню тиху співає.
- Дубе, брате, навчи так співати і грати, як ти вмієш!
- У кожного – своя Душа, і вона співає свою пісню. Тримай бандуру. Заграєш на ній – Душа й заспіває.
Подякував Мамай і подався на пороги. Щось штовхало його туди, щось гукало. 
Сидів Мамай біля багаття, над  Дніпром.  Сидів та грав на бандурі, пісню співав. Пісню душі своєї. І вміщались в ній Сонце і Степ, Дніпро і небо…  І заслухався тією піснею старий Чумацький Шлях.  Його сльоза покотилась зорицею на місячну стежку-доріжку в Дніпрі. Вдарилась об воду й стала дівчиною-зорею… Знайшов Мамай Долю свою.
Отак і Рід наш Мамаїв пішов. Стали плодитися, жити й господарювати в Степу. Жили вільно, кожний при своїй справі, допомагаючи одне одному. Всього було за довгий час. Багато хто зі злих людей зазіхав на Степ. І силою приходив, і хитрістю… Намагався вишикувати Мамаїв, а по тому-нав'язати Степу свої закони.  Але все то – до певного часу.  Пороги не раз вже підійматися – скидали з себе усе те зло… І горів під ногами Степ у тих злих людей, і билися Мамаї за свою Землю.

Адже Бог наш – не без милості, а козак – не без вдачі.




вівторок, 26 лютого 2013 р.

Казка про лоцмана Панька



         Жили собі дід  та баба. І так сталось, що гляділи вони внучка свого Панька. Справний внучок був. По господарству допомагав, грамоту вчив. Прийшов час і ремесло йому пізнавати. От він і говорить до діда з бабою – «Буду як батько лоцманом. Піду до дядька Хведя за Кодацький поріг. Вчитимусь справі щоб  мати ремесло і статок Вас доглянути».

         Провели дід з бабою на світанку до краю хутора, вузлик з харчами на дорогу дали. Пішов Панько лоцманській справі вчитись. Дійшов до Чумацького шляху. А він такий викатаний мажами, що рівний серед рівного. Так і стелиться під сонцем.  А понад шляхом під дичкою грушею біля криниці старий чумак Юрко сидить.  На шлях дивиться. Коли сонечко виходить, то він засипає, а коли ховається за хмарою, то прокидається. Та такий старий, що люди по ньому погоду вгадуть.  Привітався Панько та й питає

-          Діду , а чи не знаєте Ви шлях до Кодака?

-          А нащо тобі?

-          Іду на лоцмана вчитись.

-          Та воно і близько і не близько, яка вдача буде, такий і шлях. Іди до межового каменя он туди, а там вниз. Далі понад річечкою. Вона і виведе до порогу.

-          Дякую, діду.

-          Не спіши. Коли на порозі чорта зустрінеш то підіймись знов в степ на гору, там сонях росте великий. Він з Сонцем знається. Попроси допомоги. Сонечко тебе через поріг і переведе.

-          А що за чорт?

-          Та так, пакосник більше. То вірьовки лоцманам попідрізає, то білизну на кладках у бабів покраде, коли ті пранням заняті. А то дітям абетки підкидає. Вроді і букви такі, а по іншому читається.

-          Дякую, діду.                                  

               Подякував, вклонився Панько, і пішов. За межевим каменем понад річкою. І чим ближче до Дніпра гуркіт все більшав і більшав. А на самому березі, так і зовсім хоч вуха закривай. Ревів потік води, котрий розривав каміння.

              Пішов Панько понад берегом шукати, по якому ж камінні можна через поріг перебратись. Ішов, поки не приглядів підходящу містину. І тільки примірився переходити як з води щось як вискочить. Та як заскіглить. Панько вискочив на береговий камінь, дивиться, а то чорт водяний. Такий з борідкою, противний і підлістю від нього несе.

-          Ти хто?

-          Я Панько?

-          А куди ідеш?

-          В лоцманську науку найматись.

-          Не дійдеш.

-          Чому?

-          А я тебе не пущу, бо я більш за все лоцманів не люблю. Повертай додому.

-          Не поверну.

-          Повертай і іди світ блима за очі.

         Панько згадав пораду старого чумака і пішов на гору. Аж дивиться, сонях росте. Та такий високий, що небо підпирає. Гукнув Панько до Соняха.



-          Доброго здоров’я Вам.

-          Доброго й тобі, Паньку.

-          А з відки Ви знаєте, що я Панько?

-          А я такий високий, що знаю і бачу. Бачив, як ти вранці від самої  Терси йдеш.

-          Допоможіть через поріг перейти. Чорт водяний не пускає. А мені дотемна до лоцманів дійти треба.

        Заглянув сонях за хмарку.  І з-за хмарки виглянуло Сонце. Посміхнулось і засяв поріг сотнями веселок.

-          Біжи хлопчику по веселках і нічого не бійся, – сказав Сонях.

-          Дякую! – гукнув Панько і побіг над порогом Веселками.

         А чорт як збісився, він же не може на Веселку дивитись, Підплигує, верещить, а зробити нічого не може. Лається словами складеними  з букв своєї абетки. А Панько стрибнув з останньої веселки на берег, подякував Сонечку і пішов до поселення лоцманського.

      Зустрів його дядько Хведь і лоцмани прийняли до науки. Став Панько вчитись ремеслу. А з часом і на пороги його взяли. Пішов перший раз через пороги Панько з лоцманами. А чорт його впізнав.  Став злиться. До човна підпливти не може. Усі  лоцмани ж у вишиванках, а чорту зле робиться коли зірочки восьмикутні бачить, та барвінок з мальвами хрестиком вишиті. Ото він підпливе, а Панька вхватити не може. Так Кодацький, Сурський, Лоханський вже пороги пройшли. Аж попереду Звонецький. Там козаки колись дзвін загубили. Якраз на Звонецькому порозі чорт хотів пірнути і перевернути плота. Пірнув та як зачепився за мотузку дзвона, і виплутатись і не зміг.

        Ото і нині по ночам чути на тому порозі ніби «Дзень!», а потім хтось як заскавучить. То чорт. Він же не може чути дзвону, тому і скавучить…

        А Панько вивчився. Майстром справи став. Хозяйську дівку Дарину висватав у Волоськім. Весілля таке було, що всі лоцмани по порогам гуляли. І зажили Панько з Дариною так що усі раділи їхньому щастю.