Олександрівський музей

                                                                                                                                                                        

Василю Вікторовичу Білошапці

Близько 11-ї години 10 вересня 2012 року я стояв поруч із залізничною станцією Фундукліївка. Літо вже попрощалося, але забуло забрати своє небо над Тясьмином. Його я і розглядав, намагаючись зазирнути у вічі сонцю, котре пірнало в хмари, а потім з них з’являлося. Позаду — шлях із Дніпра. Попереду — зустріч зі старшим товаришем, хранителем історії невеличкого містечка Олександрівка, Василем Вікторовичем Білошапкою.

Олександрівський музей. Люди завжди, підсвідомо чи свідомо, хочуть, щоб їхнє село чи місто починало свою історію від створення світу і було причетне по максимуму до всього, що відбувається. Тут проблем із причетністю до багатьох подій в історії не було. Василь Вікторович систематизував і описував цю причетність. Будучи директором музею, він його творив, жив у ньому, а точніше — музей жив у ньому. Одне слово, Хранитель історії. Старший за мене на сім років, народившись у Макіївці і закінчивши в Луганську педінститут, він повернувся на берег Тясьмину, де виросли його батьки та діди.

…І от він, поправляючи лівою рукою окуляри, а правою тримаючи вчительську указку, починає екскурсію у часі й просторі:

- Згідно з найпоширенішою думкою, 88 мільйонів років тому через падіння на Землю метеорита утворився кратер. Вчені припускають, що наш Бовтиський кратер утворився в той самий час, що і кратер Чиксулуб у Мексиці. Земля тоді була вражена відразу двома великими метеоритами. Після свого утворення кратер, діаметр якого дорівнює 25 кілометрам… В цьому кратері і розміщена більшість нашого району.

Епохи, періоди, льодовик, флора і фауна, перші люди в цій місцевості. Хранитель історії говорив, мій погляд ковзав по експонатах. Глечики, реманент, рушники… Все закодовано знаками — нанесеним різьбленням, вишивкою, пензлем — «дерево життя», «дощ», «вода», «засіяне поле», «птахи», «домашні тварини», «збіжжя»… Люди малювали те, що їх турбувало.

Я переконувався знову й знову, що Світ обертається і повинен обертатися навколо кожної місцевості окремо.

Василь Вікторович розповідав, я ж ледь встигав сприймати і систематизувати: зарубинецька культура, чорноліська культура і жаботинський етап. Тереножкін, Іллінська, Рибаков… Кімерійці, скіфи, слов’яни, сармати, готи, гуни… Ловив себе на думці, що він не відокремлює періоди, щоб сказати: «А тут з’явились і ми». Він вів неперервну історію від падіння метеорита. Так у нього не зникає жодний період, жоден народ. І не повинен зникати — «бо хто вам майбуття з минулим зв’яже».

Ось він зробив паузу, щоб зрозуміти швидкість мого сприйняття інформації, посміхнувся і виважено продовжив:

– Тут, у 1652–1653 роках, Богдан Хмельницький збирав військо. Тут, у Бірках поряд з Олександрівкою, він писав три відомих своїх листи: польському королеві Яну Казимиру, гетьману коронному Станіславу Потоцькому, коронному канцлеру Стефану Корицінському. Тут він приймав послів… На думку багатьох, Бірки – дуже старий населений пункт, і він і є той Борград часів Київської Русі.

Бовтишка, Букварка, Вищі Верещаки, Головківка, Кримки, Михайлівка, Підлісне, Родниківка, Розумівка, Соснівка, Триліси... Цвітне, в яке заможні селяни Сіденки намагались власним коштом провести залізницю. Що не село — то сторінка історії України. І кожне дало Україні непересічних особистостей. Я старався вникнути в кожне слово, в кожну думку Хранителя історії. Навіть коли щось пов’язувалось у його поглядах логікою чи якимось власним обґрунтуванням, то це було ближче до реальності, ніж у багатьох випадках офіційні нісенітниці. Це я в нього навчився описані в літописах події перевіряти через призму реалій, тобто через довідник «Норми виробітку на кінно-ручні роботи в сільському господарстві»...

Слухаю далі:

- Дитячі роки Міхал Грабовський провів в Олександрівці. Навчався в Уманській гімназії. Через вільнодумство не закінчив гімназії і переїхав до Одеси. А 1825-го оселився в родовому маєтку в Олександрівці, періодично виїжджаючи до Києва, Варшави, Відня переважно для своїх наукових занять.  Саме в «олександрівський період» свого життя став видатним істориком, літературним критиком і публіцистом.

Так. Яка постать. Я ж дещо повністю, а дещо частково читав його — «Коліївщина і степи», «Станція Гуляйпільська», «Тайкури», «Оповідання курінного». З ним товаришував Пантелеймон Куліш і був тут декілька разів, обійшов усі хати, пасіки й левади, записував пісні, легенди, оповіді про старовину. Це звідси він писав в листі: «Я теперь хожу, как пчела по сотам, где только встречу седую бороду, не отойду от нее без того, что не выжать из нее пахучего цветка народной поэзии, или в предании, или в песне».

-Тут біля Нерубайського лісу в Підлісному народилися Гнат Юра і Анатолій Авдієвський. Двоє метрів української сцени. Дві постаті української культури, котрих навіть переоцінити неможливо.

І знову постаті змінюють віхи історії. Коліївщина, війна 1812-го, російсько-турецькі війни, Холодноярська республіка, Друга світова і нинішня російсько-українська. Семен Неживий, генерал Раєвський,  Пилип Хмара, Чорний Ворон (Микола Скляр)...

Колись одному з адміралів Чорноморського флоту Російської імперії кинулося в очі, що дуже багато матросів з Чигиринського повіту. Він на мапі почав шукати цей повіт берегами Азовського і Чорного морів, аж поки не підказали, де той повіт й чиї нащадки ті моряки.

На стендах фото — від рядових до генералів різних армій. Ті командири, що при атаці рахували особовий склад підрозділу з собою, і ті, що ні. Ті, що лягли в бою, і ті, що ні. Ця земля пережила набіги, війни, гібридні війни. Чого тільки варта гібридна Новосербія? Коли частину рідні виселили, а в їхні домівки поселили чужих людей. Ще ніхто не описав цю майнову нічну поножовщину. Вона тривала пару десятиліть, аж поки молоде покоління в родинах не перемішалося. Ловив себе на думці, що Василь Вікторович весь час говорить постатями минулого про майбутнє:

- Подивіться на автопортрет Тищенка Якова Андрійовича. Це наш селянин, призваний до Червоної армії. Закінчив кавалерійські курси командного складу. Полюбив хімію і в 1934 році написав підручник для армії "Сучасна хімічна зброя на війні". Репресований у 1937. В 1955 повернувся в Олександрівку. Художник і письменник.

Переді мною був портрет красивого чоловіка у вишиванці з жовто-блакитними китичками. Малюнок датований 1953-м роком! 

Я ніби пішки ходив навколишніми селами за Хранителем історії. Соснівка. Іван (Павловський) — митрополит Української Автокефальної Церкви. Засуджений трійкою НКВС до розстрілу у 1936 році. Розумівка. Рушник Параски Поліщук із вишитими голубками й датою 1933 рік. Їй та Івану було по дев’ятнадцять. Той рік забрав у неї Івана. І знову люди та їхні долі. Вони крізь своє щастя, горе, розум, працю, мрії з усієї сили намагались майбутнім поколінням підставити своє плече, застерігаючи від злого й нерозумного.

І знов крокую селами за Хранителем історії. Тими шляхами, котрими пішли у світ із цих сіл вчені й митці, військові та люди праці, вчителі і священники. Місцеві герої! Їхніми іменами повинні бути названі кращі вулиці, майдани, парки, школи. Ніхто не може бути такими взірцями, як земляки, котрі “вийшли в люди”.

- У нашому містечку народився Левко Мацієвич — перший український авіатор, мав посвідчення авіатора за номером 178. Це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків…

Капітан Левко Мацієвич будував Чорноморський флот, розробляв підводні човни і авіаносці…  

Водночас він був одним із найвидатніших українських діячів початку 20 століття, одним із засновників і найактивніших членів Революційної української партії (РУП), послідовним і переконаним українським самостійником…

1910 рік. 33-річним загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга. Це ж про нього Микола Вороний писав у вірші «Ікар»: «Світлий образе, блискучий! Ти стоїш переді мною».

Стенд музею з повітряною кулею над Олександрівкою. Повітряна куля «Генерал Заботкін» пролетіла 300 верст на висоті 3900 метрів і опустилася поблизу станції Фундукліївка в Чигиринському повіті Київської губернії 10 вересня 1898 року о 15-й годині 15 хвилин. Пілотами кулі (аеронавтами) були капітан Олександр Матвійович Кованько та Василь Васильович Кузнєцов… З 1910 року Олександр Матвійович командував Навчальним повітроплавним парком у Гатчині, згодом перетвореним на Офіцерську повітроплавну школу. Під його керівництвом побудували перший російський дирижабль, а потім — п’ять літаків. Господи! Капітан Олександр Матвійович Кованько! У письменника Кайтанова читаємо про 7 жовтня 1910 року: «Мацієвич заклопотано ходив навколо своєї птиці, щось підтягуючи в тому місці, де знаходилася поперечина для сидіння. Тут же біля аероплана ходили ще кілька людей, серед них два інженери та організатор цього азартного атракціону, полковник Кованько». За деякий час він уже розмахував руками від безвиході на місці катастрофи, оточеному жандармами. Цей чоловік поманив його у небо і прийняв у неба …

10 вересня 2012 року о 15:00 вийшли з музею дві людини. Зупинившись на сходах, вони розглядали небо. До прильоту повітряної кулі залишалося 15 хвилин. Але ті 15 хвилин залишалися 114 років тому. Попереду нова історія. Багато чого ми не можемо змінити, але багато чого й можемо.

 

 

Василь Вікторович Білошапка зачиняв музей. Завтра він його відчинить і поведе школярів на екскурсію. Олександрівський музей — як фільтр на шляху сьогодення в майбутнє через досвід минулого.

Яворницький і Махно

Свого часу, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій Тимофійович Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Другу світову війну, закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах, інституті. Мав він ще один підробіток, і теж викладацький: працював Тимофійович лектором у товаристві «Знання». У своїх лекціях полюбляв говорити про народонаселення країни та історію козацтва.

Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області, та й поза її межами, було досить відоме. Вражала й кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні гонорари за них протягом 1960-х років, він зміг придбати автомобіль «Москвич-408».

Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів Дніпропетровщини.

Хто тільки не писав про зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном! Письменники Василь Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю за свій обов'язок це хоч якось зберегти.

Приїхав батько Махно до Катеринославського історичного музею, зайшов до кабінету директора. Отамана цікавила зустріч із людиною, яка досконало вивчила та описала козацьке Подніпров'я. Гордо ввійшов до Яворницького в кабінет, привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович, із притаманним йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації, сказав:

- Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд із цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.

Можливо, завдяки цьому книга в музеї взагалі збереглася. А то, чого доброго, диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще й знищив би її. На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений Яворницький запевненням, подумав та й прийняв, як завжди, мудре рішення. Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа — і почав свої міркування:

- То не козак, що не поласиться на коня, дівку і шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі в музеї можуть бути гості.

- Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.

- Будемо брати хитрістю.

- Якою?

- У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.

- Ви думаєте, злякаються махновці?

- Повинні; вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечистої сили тільки на словах не бояться. Сільська людина забобонна, вірить у всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного десятиріччя.

Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять тихим кроком у лицарських обладунках... Тікали хлопці, що прийшли за зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.

Не знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.