Роман в один абзац

Перша частина. Осінь 2017 року.

У неділю підвозив діда. Підібрав його в Придніпровську і віз за десять кілометрів до Любимівки. Він їхав з двома сумками куплених продуктів. Їхав до мами. Йому йшов вісімдесятий рік, мамі — дев'яносто вісім. Подумки рахував роки їхнього народження. Мама народилася ще в тій Україні (УНР) тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, а він — у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому. Десяток кілометрів — як одна мить. Не встиг і питань поставити... Любимівка, подорожній подякував і пішов до мами.  

Десять речень. А роздуми над ними можуть не вміститися в десятки книг...

P.S. Колись я написав роман в один абзац. Потім дописав другу його частину в один абзац. А слідом дописав третю частину роману, теж в один абзац. Остання частина — сумна.

 

Друга частина. 6 січня 2018 року.

Я знайшов, де мешкала літня пані, і заїхав сьогодні привітати її зі святами. Минулого разу прорахувався з її віком. Корнілова (Дем'яненко) Ніна Микитівна 1919 року народження (не 1918-го, як вважав). Але це суті не міняє. Вона народилася в УНР. Світлий розум, чудова пам'ять. Віруюча людина. Володіє церковним співом, читає напам'ять молитви. Пам'ятає Дніпрові пороги та плоти на них, веселки над порогами та волів на шляхах, церкви й хто їх руйнував. Яка кара спіткала тих, хто руйнував храми, війну і голодомори, як ходили по полях з молитвами, щоб Бог дощу послав, післявоєнну відбудову... Жива історія. Дай Боже їй найкращого, що можеш дати. У бесіді Ніна Микитівна підтвердила багато чого з моїх ранніх досліджень щодо порогу Кодак і багато чого нового цікавого розповіла.

http://mamajkraj.blogspot.com/2011/06/blog-post_16.html - Кодак

Третя частина. 23 березня 2019 року.

    Два дні тому закінчила свій земний шлях Ніна Микитівна. Вона пройшла з 1919-го через століття у 2019 рік. Народжена в Україні, прийшла в Україну і померла. Коли була дівчинкою, то батько купив їй грамофон і багато грамофонних платівок із записами церковного співу. Вона вивчила їх і співала дискантом у церковному хорі. Коли церкви не стало, то ходила по дворах. Читала молитви й співала там, де хто народжувався, одружувався чи помирав. Ходила, поки ноги ходили. Ще рік тому вона мені напам'ять читала молитви й вірші. Вона читала, а я дивувався і складав докупи історію нашого краю за сто років на шляху її життя. Сто років через поле життя ніжками, душею, долею.

Кодак

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.

Було перебрано всі офіційні та неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених у далекий Хабаровськ хліборобів із села Любимівка, котре біля порогу.

Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли переконливіше, ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: «…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924 г. рождения».

Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко (за дівочим прізвищем), в минулому – вчительки молодших класів із далекого Хабаровська.

Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.

- Доброго дня, діду.

- Ти хто?

- З сусіднього села хлопець.

- Тоді здравствуй.

- Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.

- Ти там був?

- Ні, листувався.

- А. Що говорить?

- Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.

- Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.

- Діду, то ще не все.

- А що?

- Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.

- Нащо тобі?

- У вас є внуки?

- Є.

- От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.

- Тоді питай.

Сів поряд із дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.

- Кодак — то стрічка?

- Так.

- До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?

- Аякже!

- Ви на поріг ходили?

- Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила.

- Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.

- Підожди, нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.

- Вище талії?

- Вище талії теж усе гаразд.

- Ну все, діду, Гальку я вже уявляю, давайте про поріг.

- Давай, питай.

- А що за стрічки робив Кодак?

- Перша лава розбивала воду в пил, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце було за спиною, і дивитися на поріг, то людина, яка йде по камінню, як Бог, уся в сяйві.

Я на мить уявив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.

- Самі, діду, ходили через поріг?

- Ну а як же! Коли води влітку мало було, то ходив.

- Точно ходили?

- Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.

- О, діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.

- Євка… Євка то…

Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.

- Діду Іване, давайте повернемося до історії.

- Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…

- Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.

- Та… Хіба зараз глина? От раніше глина була…

- Діду, гальмуйте.

А дід усе розповідав, і я його вже не зупиняв.

Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. У розмовах із місцевими старожилами виявилося, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поруч – у селі Чаплі біля Придніпровська.

Не відкладаючи справу вивчення питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.

- Бабо Галю, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть?

- Він з Любимівки чи з Чаплів?

- З Любимівки. Говорив, що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.

- Іван? Іван?

- Говорив, що Вам підсвистував.

- Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?

- Напевно.

- Бреше. Годину стояла, він так і не обійняв.

Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обійняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1995 року.

Писано в 2011 році про події 1995 року.