Проводи літа

Тридцять першого серпня наш шлях пролягає до Діброви, на садибу. Їдемо проводжати літо. Понад Дніпром мимо ланів з майже стиглим соняхом, мимо полів з царицею кукурудзою, до села. По сірій асфальтовій дорозі, котра пірнає в зелений тунель з кленів та акацій. Біля нив де сіють перші гектари жита і готують землю під озиму пшеницю. Одним словом в Діброву.
Швидко приходить останній день спекотного серпня. По випаленій сонцем траві, босоніж по гарячій стежині, по зеленій тихій воді Дніпра. Отак просто бере і приходить. По свіже посіяному житом полі з шкільним портфеликом в руці. Туманом по березі, ранковою росою по траві. Жарким вітерцем по сухій кукурудзі.
І от він вже тут на садибі у нас, в Діброві. Сидить, в саду під черешнями розуміючи, що хотіли б його тут бачити чи ні, а він тут. Похазяйнує сьогодні, забере з собою літо і піде. Та це буде ввечері. А зараз йде оглянути околиці, щоб подивитись чи готові до осені наші терени.
Скрізь має справу останній день літа в околицях. Завертає череду на пашу в Скупуватій балці, з Яцевого кургану спостерігає за сівбою озимих. З рибалками на Вороній витягує невід, на баштані під Лоханською балкою скочує кавуни. Перевіряє як на току готують посівне зерно. Підіймається на орлиних крилах, щоб поглянути зверху на наші простори. Перевіряє в осінь справи.
Швидко добігає день і вже сонце не так далеко від горизонту повисає по ту сторону Дніпра над селом Волоським. Готується сховатися за обрій прихопивши з собою літо.
В той час притихає все у дворі, зупиняє свій подих вітер. На електричних дротах сидять рядами ластівки спрямувавши свій погляд на захід. Важка айва схиляючи гілля виглядає на захід сонця. Яблука та груші, на дереві і на землі, червоні, жовті і зелені прислухаються до сусідніх садів. Айстри з чорнобривцями, горобина і калина, стиглий виноград та городина. Все затамувало подих ловлячи останні літні промені сонця.
Сонце повільно опускається до горизонту. Вже постелило сонячну доріжку від лівого берега Дніпра до правого. Вона поблискує, грається на гладі води. І ото по тій стежині, пошумівши на прощання листом берізки, іде від нас літо. Іде до сонця котре гойдається на верхівках дерев Волоського гаю. Іде повагом, не поспішаючи і не оглядаючись назад. Крокує над Лоханським порогом, прощається до наступного року з старим рибалкою Гаржею, що біля каменя “Богатиря” розкидує сітки. От літо вже під скелями на тім березі. Сонце починає прибирати доріжку від нашого берега і доріжка зникає зовсім. А літо сівши на плече сонцю зникає в Волоськім гаї. Махаємо на прощання йому букетом польових квітів : “До зустрічі в наступному році Літо!”
Якась мить спокою і вітерець починає шелестіти листям в саду, життя продовжується.
Дим багаття, над котрим вариться куліш, вже має осінній запах. Ніч війнула теплою осінню, упала тяжка айва на землю. За нею почали гупати яблука й груші. Уже не літо але й ще не осінь. Кричить нічний птах:”Осінь, осінь, …”
А ранком з-за нашого городу з’явилося сонце. На плечі у нього сиділа осінь. Вона підіймалася вище і вище на нашим селом, Дніпром, полями, ярами, перелісками, а потім зіскочила на землю і пішла хазяйнувати. Розігнала туман на берегом Дніпра, взяла букет осінніх квітів і повела по доріжках до школи дітлахів. Осінь...

2002 рік

Троянка ( Легенди Чорного лісу)

   "Чорний ліс в даний час складає лише залишки великих лісів, років за сто покривали простір від так званих Кучерових-Буєраків до нинішнього поміщицького села Пантазіївки. Поселення Дмитрівка, село Христофорівка та інші стояли колись у лісових хащах, які винищені до кінця минулого століття." ((Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

    Єпископ писав про ліс в кінці 1800-х років. Перед селом Пантазіївка було село Миколаївка. А між  цими селами південно-західніше на горі за залишками одного з колишніх відрогів Чорного лісу (котрий зветься Миколаївським лісом) залишки майже зниклого села Троянка.

    Колись на початку 70-х я чув декілька раз фрази – “на старій могилі стояв хрест з не нашого дерева”,  “колиска з не нашого дерева”.  Що то за чуже дерево? Може чумаки привезли? А може вози розібрали котрі десь в чужих краях ремонтували? Хто про те знає?

    Пройшов час і стрічається мені запис – “Серед місцевих жителів з вуст — у вуста передавалися історії про те, як після загибелі гетьмана Оліфера Голуба (1628) багато козаків, які воювали під його керівництвом, осіли в Троянці. Треба сказати, що серед «місцевих» справді безліч людей носили прізвище «Олефірові».” Запис без посилання на авторство і першоджерело. Але! Навіть за моєї пам’яті люди з прізвищем Олефіров і Олефір дійсно є в цій місцевості й роди їх давні тут. Навіть був генерал-полковник з таким прізвищем в СРСР котрий народився в Троянці.

        “… після загибелі гетьмана Оліфера Голуба (1628) багато козаків, які воювали під його керівництвом, осіли в Троянці.” Гортаю сторінку про гетьмана – “1628 року Олефір Голуб вирушає у свій останній похід на Крим. Чотирьохтисячний козацький загін прибуває морем до Кафи (сучасної Феодосії), де в оточенні турецького війська візира Кантемира перебував хан Шагін-Герай. У битві на річці Сангир козаки перемагають турків, проте в бою разом з гетьманом Михайлом Дорошенком гине і колишній гетьман, славний воїн Олефір Голуб. Їх з почестями поховали у Кафі – очевидно, на грецькому православному цвинтарі. Оліферу Голубу, який поліг в бою, із шаблею в руці, на той час було понад 80 років…” Славний козак був козак Олефір. Походить ім’я його від грецького імені Єлевфе́рій (ἐλεύθερος («вільний», «той, що приносить визволення»).

    “Олефірові” та “не нашого дерева” чомусь не давало спокою. Почав запитувати фахівців  з історії (дуже шанованих і з великим доробком в історичній науці)  – чи могло тут бути село вже в 1630-ті чи може і трішки раніше, бо як правило  селилися та розбудовувалися біля чогось що уже існувало?

      Відповіді були заперечуючи такі припущення.

-          Ні. В той час не могло такого бути.

-          Ні. На підтвердження існування поселень цій місцевості нема жодного документа.

-          Ні. Не могло. Один з вчених веде дослідження що його батьківщина не Стеблів, а десь в Англії.

-          Ні. Таких припущень не може бути. Тому що ….

-          Ні. Однозначно ні.

-          Ні. Це все казки.

     Усі відповіді заперечували існування життя до часів російської цариці Єлизавети.  А у мене не виходили з голови слова та словосполучення – “Олефірові”,“Олефір“, “З не нашого дерева“ та розповідь діда Сухомлина про козацький млин до царів на потічку що по Орловій балці тече в річку Бешку. Не виходило з голови питання – чому на півдні лісостепу в той час не могли жити люди?

     Думки блукали сусідніми селами. Очевидно у них такі ж питання виникали як у мене. В усіх тих селах чомусь офіційна дата заснування така що можна зв’язати з історією московії.

 - За 6 кілометрів хутір Припутна. Він на теренах нинішнього села Мошорине де на початку 1700-х років Козак Климовський написав пісню “Їхав козак за Дунай”.

- За 5 кілометрів Орлова Балка (в котрій козак Орел для побудови першого будинку погукав місцевих людей, хто ті місцеві?).

- За 10 кілометрів Петриківка (Нова Прага) коту у всі часи за місцевою версією вважали що заснував козак Петрик (Петро Іваненко).   

    Та і в інших селах і містечках з усіх сил прив’язка до років котрі можна при в'язати до історії росії.

     Вищенаписане я не можу стверджувати як не можу і заперечувати. Можливо час відкриє свої закриті сторінки історії.   

  

  

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Новоявлений ресторатор

   В моїй біографії  був зовсім короткий проміжок часу, коли мене знали як ресторатора…Навіть в столиці. Я стрімко ввірвався і наробив короткочасної тривоги та галасу серед певного кола власників закладів громадського харчування.

   Дві тисячі восьмий рік. Наше місто на Дніпрі готується до чемпіоната Європи з футболу. Пожвавлення бізнесу, плани, проекти, кредити, тендери. Не залишились осторонь і ми. Виграний тендер по благоустрою і озелененню стадіона “Арена Дніпро”. Працюю. Поринув весь в процес виконання робіт. За три місяці відкриття нової мегабудови.

   Одного дня дзвінок зі столиці.

- … Юрію Миколайовичу, а давайте якось вести діалог. Ви входите в ресторанний бізнес і доволі потужно...

- Я взагалі не ресторатор. Ви помилились.

   З часом другий дзвінок зі столиці.

-  … Юрію Миколайовичу, давайте переговоримо про перспективи розвитку ресторанного бізнесу і знайдемо цікаві шляхи, вигідні для усіх...

- Можливо є мій тезка який?  Вам помилково дали мій номер телефона.

   Дзвінок  та й дзвінок. Хтось неправильно записав номер. Весь в роботі, час невпинно летить до відкриття.  Кожний наступний день стає напруженіший і наближає до непересічної події.

   Одного такого дня на Арені Дніпро підійшов до мене молодий чоловік. Привітався. З посмішкою почав бесіду.

- Я Вам вчора телефонував і просив зустріч.

- Так.

- Ви не повірите. Я 15 хвилин тому підійшов до Вас і відійшов до східної трибуни. Весь цей час я істерично сміявся.

- Що викликало у Вас такі емоції?

- Мене прислали знайти і подивитись, чим Ви займаєтесь. Усі  наші в столиці думають, що Ви відкриваєте мережу китайських ресторанів …

   І тут я починаю розуміти, що для закріплення рулонних газонів (на схилах) закуплено двадцать тисяч пар китайських паличок і проплачено ще десять тисяч пар.

   Обдарований двома ящиками суші і деякими іншими гостинцями,  я прощався з менеджером, котрого прислали зі столиці знайти новоявленого ресторатора.