Віхола

Віхола… Посеред ночі й степу у вікні старої хатини на краю села – єдиний вогник. Він намагається своїм теплом зігріти світ. Щосили кидає жовте світло на кущі бузку, отримуючи натомість тисячі морозяних сніжинок. Вітер грається скрипом згаслого ліхтаря на стовпі. Електричні дроти, мов струни контрабаса, затягують стогін, підспівуючи вовчому виттю заметілі. Жодного живого звуку, тільки фуга ночі у степу у виконанні вітру. Віхола…

По той бік віконця, за столом, сидить чоловік середніх років. За його спиною у плитці потріскують дрова. Відкинувшись на спинку крісла, він читає папери, щоб зимового вечора зігріти свою душу. Це – звіти учнів лісової школи. Вже читане перечитує, аби поспілкуватися з дітьми. На аркушах зі шкільних зошитів – весняно-літні спостереження за народними прикметами. Щось почули від дорослих, а щось догледіли самі. А то вже – знання. І знання ті робитимуть із них людей. За вікном у чоловіка на три голоси лунає зимова ніч.

Це було моє вікно і мої учні.

Звіт Павла Андрійовича Поляченка, 12 років. На аркуші в косу лінійку, із зошита часів молодшої школи. Батьки його мають три корови. Господар. Що ж пише: “…птахи на деревах облаштовують гнізда з північного боку – то літо буде жарке…” – це у діда свого розпитав, молодець! – “…птахи сидять грудьми до напрямку завтрашнього вітру” – а це й сам міг помітити. Не чув цієї прикмети, треба перевірити. “Коники в полі стрекочуть – на посуху”. Чудовий хлопець. Пасе череду влітку. На травах знається, як знахар. Його минулого року страшна гроза застала на пасовищі. Неподалік випасалась череда сусіднього села, змішалися корови… Ділили села тоді череду навпіл, поки своїх корів порозбирали. Було, що і відбивалась корівка від череди, тоді зазнавав він кепкувань від односельців... Така вже доля пастуха. Було і злетів, і падінь у його професійній діяльності... Щосуботи із дідом возить молоко, сир, сметану до міста. Продають у дворі одного з мікрорайонів.

Петро Іванович Руденко, 9 років. Авторитет. Наймолодший. Фахівець із домашньої птиці. “У баби Наташки старий пес на суху погоду гавкає, а на сиру – кашляє”. Ну, це, однозначно, докторська дисертація! Після цього зізнання половина села по бабиній собаці погоду вгадувати стала. Скільки ж років собаці? Його бабці віддали з контори, коли колгосп розпався. Ну, так, років п’ятнадцять, чого б йому й не кашляти на сиру погоду?...

Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Віхола вкрала усе: місяць, зорі, небо… Здавалося, що будинок летить у її круговерті через нескінченний простір під супровід троїстих музик. Завивав вітер, гули дроти, поскрипував ліхтар. Світло від настільної лампи заливало шкільні аркуші.

Катерина Семенівна Кравець, 14 років. Яка розумна дівчинка! Мамі в шкільній їдальні допомагає. Посуд миє, прибирає. Що ж вона пише? – “Зозуля частіше починає кувати на теплу погоду. Птахи змінюють свій спів перед зміною погоди”. Ну, кому ж не знати, як птахи співають! Десь, видно, з парубком над річкою сидить і слухає. В неї – відчуття на джерела. До десятка викопали за її спостереженнями. Знайде, де мати-й-мачуха, осока, кропива ростуть, відстежить, чи над ними стовпом в’ються комарі… Спостерігає на випасі, де у спеку любить собака пастуха лягати на відпочинок. Позакопує у тих місцях цеглини, а через день-два повитягує й дивиться, як вони вологу набирають. Потім копаємо, де цеглина всотала вологу. Катерина Семенівна – розумна дівчина, комусь добра господиня попадеться.

Спостереження Максима Дмитровича Третяка. Цьому знатному рибалці 13 років. “…Коли риба вискакує з води і ловить комах, а чайки падають на воду і ловлять рибу, то буде дощ…” – є таке на воді явище. Здається, що всі Максимові пращури від створення світу жили тут, на березі Дніпра. Цієї весни туман упав на Дніпро, і течія його знесла аж до островів. То додому малого доставила баржа, що йшла вгору по Дніпру.

О, а це бортник – Артем Григорович Микитенко, 12 років. Він повинен перевершити мене. Що пише? “…Бджоли різко повертаються до вулика перед дощем. Чим сильніше прополюсують щілини у вулику бджоли – тим суворіша буде зима…” Професіонал. Я йому розповів, що рій, злітаючи з пасіки, недалеко біля неї посидівши на дереві, летить у східному напрямку кілометрів два-три і падає у привабливому для себе місці на дерево. Тепер він вивчає дислокацію пасік і розвішує ящики зі старим воском. Роїв ловить уже більше, ніж я в дитинстві.

Аркуш за аркушем я перечитував звіти спостережень. Перед очима поставали постаті їхніх авторів. Неперевершені особистості! Трударі й бешкетники, котрі саджають дерева і копають джерела, роблять годівниці й майструють шпаківні. Одним словом, роблять те, що й у кожній лісовій школі – вчаться бути гідними людьми, щоби змінювати світ на краще.

Віхола… Намагалася посеред ночі засипати снігом те єдине віконце зі світлом. Але їй не вдасться цього зробити. Бо з віконця, на променях світла, – тепло дитячих душ. І воно розтопить віхолу.