Наші пращури вірили, що Сонце вдень їде небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає, щоб ранком знову з’явитись підземними ріками за допомогою качок. Я, щоб віддати шану тим, хто тягне на небі колісницю із Сонцем, а на землі ношу свою земну, зібрав дев’ять оповідок.
Розповім історію про одне таке прибуття, почуту у Запорозьких степах. У
Великому Лузі до
одного села в’їжджав поважний пан. Біля воріт його зустрічали
дорослі й діти. По вулиці йшли два
вороних коня неземної краси, впряжених у безтарку. Вони були такі дивовижні, що
ніхто не помічав навіть дорогої збруї й ресорної ходи у транспорту. У безтарці стояв
чоловік у френчі з дорогого сукна, тримав лівою рукою віжки. Біля ніг його була
виварка, з якої він розкидав людям сірники у коробках.
Два запряжених “шестисотих мерси” везли вулицею… Нестора Івановича
Махна.
Обліковець
На одній із бригад працював обліковцем Павло Омелянович. В кінці сімдесятих
він перевів заміри механізованих виконаних робіт у полі на вищий рівень. Коли в
інших бригадах і господарствах ходили обліковці з косими сажнями пішки – він
цей процес поставив на колеса в прямому і переносному розумінні.
Павло Омелянович на колесах своєї бідки намалював білою фарбою мітки.
Виміряв окружність колеса і як арифмометр рахував оберти зігнувшись щоб бачити
з бідки колесо. Кінь Майор розмірно тягнув її дорогою між ланами. Тривав процес
обліку. А, враховуючи кріплення для бідона з водою у бідці, і взагалі це був
багатофункціональний агрегат.
Та в кожному автоматизованому процесі , яким би він досконалим не був, є
чинники, що спричиняють збій у роботі. Коню Майору й Павлу Омеляновичу
траплялися різні зустрічні.
- Доброго
дня, Омеляновичу.
- Доброго.
От ……..ать! Збився.
І розвертав Майора, щоб рухатись до початку заміру. Дорослі зустрічі –
то були не системні збої в його автоматизованій системі обліку. А от системні –
то дітки, котрі, побачивши обліковця й Майора, чомусь розділялися на групи і далі
йшли із проміжком в пару сотень метрів. Петро Омелянович любив дітей, про що й
говорив після привітання, а Майор – за звичкою, слова “Добрий день” розумів як команду
розвертатися на сто вісімдесят градусів.
Жіноча солідарність
Почав якось аж занадто вже перейматись Василь Харитонович своєю бригадирською роботою. Зрання впрягає кобилу у бідку і – по полях, а далі – в бригаду і знов по полях. В обід поїсти додому не приїздить – все працює. Аж на вечір, втомлений, являється до господи. І так він вже майже місяць у несамовитому трудовому пориві. Знаючи чоловіка змолоду, Ганні Петрівні прийшли на думку сумніви…
Одного дня з’явилась вона у бригаді перед обідом. Тихо прийшла, потай від чоловіка. Ніби, все в нормі – кухарки на кухні, чоловік у майстерні, всі у справах. Та душа все ж непокоїлась. Відв’язала Ганна Петрівна від конов’язі кобилку, сіла у бідку, сказала “Но” і відпустила віжки… Потихеньку повезла її кобилка Галка… до села, через греблю, на сусідню вулицю. Серце Ганни Петрівни відчувало, що їде вона до таємної правди. І чим ближче було до тієї правди, тим більше було впевненості, що знає її ім’я. І навколо тієї «правди»вже назрівав величезний скандал.
Несподіванки не сталось, кобилка не проїхала повз самотню «правду» на ім’я Валентина. Звернула на краю її двору у старий садок, зупинилася біля ясел з вівсом і відерцем води. Правда з цього моменту вже була не така важлива, як той скандал. Не буду вдаватися до подробиць батальних сцен у дворі й по селу. Чоловіче населення співчувало Василеві Харитоновичу… деякий час він жив у бригаді, а як знадобилось копати картоплю – його все ж забрали додому.Отак жіноча солідарність вивела на чисту воду Василя Харитоновича. І тільки збір великого врожаю посаженної картоплі врятував сім’ю.
Ловелас
В одному невеличкому музеї архітектури і побуту під відкритим небом жив собі кінь. За заслуги свої отримав він статус вільного поселенця. Мав фураж і галявину для випасу, мав чисту воду криничну. У вільний від випасу час не гребував спілкуванням з гостями музею. Незважаючи на високий статус культури того міста, де він жив, і доволі поважний вік, кінь час від часу впадав у гріх. Втираючись у довіру, кусав відвідувачів за ногу – нижче або вище – зі спини.
Жаркого літнього дня до музею завітав у супроводі поважного панства посол однієї з балканських країн. Ходив він в оточенні підлеглих під руку з дружиною по музею, слухав оповідки про експонати й колишнє життя в цих краях. Підійшли й до дерев’яної церкви пріснопам’ятних часів. Гості слухали директора музею і розглядали споруду. Кінь, скориставшись тим, що випав із поля зору людей, розглядав собі екскурсантів. І вибрав для традиційної забавки… дружину посла. Підійшов тишком і взяв зубами її легеньку спідничку… Таким же неквапом він зробив кілька кроків назад… зі спідничкою в зубах. Екскурсанти стояли вже спиною до будівлі й обличчям до коня. Вірніше, лиця на жодному, крім коня, вже не було. Чоловіки – хоч без лиця та в штанях, а от пані послиха – без лиця й без спіднички. 
Найкмітливішою і найсміливішою виявилась все та ж пані. Побачивши розгубленість і переляк на обличчях екскурсантів і майже бездиханне тіло директора музею, вона взяла ініціативу на себе. Посміхнувшись, промовила: «Можна коня попросити ще раз отак зробити?..»
Схиляю голову перед сміливою жіночкою, обдарованою величезним почуттям гумору. Співчуваю директору, котрий за тиждень ледь прийшов до тями. Ну, а з коня що взяти? У когось же він цьому навчився!
Після війни в господарство попало пару німецьких трофейних коней
ваговозів. Кінь – річ взагалі дорога, а ваговози – й поготів. У перші повоєнні роки
і взагалі орали коровами… Я навіть порівняти тодішню ціну тих коней із
нинішньою відповідно не можу! Приставили до коней конюха. Як він з ними не
говорив, як не хитрував, – а не слухаються вони! Одного разу той конюх розлютився
так, що вдарив палицею коня по спині. Кінь задрав голову, глянув на дядька,
взяв його зубами за комір піджака і відкинув метрів на три…
…Зібрали консиліум, аби розв’язати питання: ”Як приручити іноземних
коней”. Старійшина села сказав: “Пам’ятаю, як у 1918 році нам попали німецькі
коні. Вони не розуміли нашої мови. І тоді ветеринар навчив нас по-німецьки
давати їм команди.” Порада була слушна. З району запросили вчителя німецької мови.
Усі команди коням записали німецькою мовою українськими літерами. Так і управляли кіньми, поки ті були в господарстві.
Вуха
Осіннього дня якось їздив до обласного
центру, аби відвідати універсальне торгове об’єднання і дещо придбати. Придбавши
не те і не все, з парою обірваних у черзі ґудзиків, покинув заклад високої культури обслуговування. Для врівноваження балансу негативних і
позитивних вражень – пішов за останніми через проспект, до картинної галереї.
Увійшов до великої зали і опинився… в епіцентрі поля бою. Десятки картин навколо
мене зливалися в одне батальне полотно історії усіх часів і народів. Повстання
Спартака, Ватерлоо і Бородіно, бій під Жовтими Водами, Перша кінна і татарська кіннота,
облога Києва монголами… Воїни, зброя, коні,… Як людина, котра нерівно дихає до
коней, я стояв, заскочений, забувши про свій невдалий шопінг в УТО. Коні гніді
й вороні, руді й сірі, чалі й булані!… Думка була одна – завтра привезу діда
Антона, з котрим пас коней, зроблю йому подарунок.
Наступного дня по обіді вилазив з Москвича під картинною галереєю дід
Антон – провідний фахівець з питань коней і взагалі гужового транспорту.
Ровесник минулого століття. Кінець вісімдесятих років відкрив завісу у його
біографії. Змолоду – ходив з отаманом Григор’євим на Одесу, відмітився в кінному
полку Пилипа Хмари, втік до Бессарабії. Повернувся в сороковім до села, у другу
світову – доїхав підводою при госпіталі до Німеччини. Вмів орати і боронувати,
косити і ворушити сіно кіньми. Професіонал.
В залі з батальними полотнами дід Антон уважно розглядав картини, не проявляючи
особливих емоцій. Зупинилися у кінці експозиції біля вікна. В надії на позитивні
дідові емоції – запитав:
- Ну,
як Вам?
- Неправда
це все, Юрко.
- Як
неправда? Це ж кращі художники!
- Розумієш,
рідко в якого коня після другого бою були цілі вуха. І шрамів було ого-го…Та не
переживай, Юрку, ну звідки ці хлопці художники знають, як воно було, - вони ж у
кавалерії не служили…
Молитва
В кінці сорокових - на початку п’ятдесятих минулого століття Дніпро
покривався льодом повністю… Їздив Василь
Павлович Науменко, тоді ще хлопчиком, через Дніпро у Волоське, на правий берег.
Молов із дядьком зерно на борошно для односельців. Сидів у санках, управляв
конем, а той тягнув їх по льоду. Дядько
Левко прив’язував малого Василя мотузкою за пояс і йшов поряд метрах в
десяти. Не дай, Боже, що, - то хоч
хлопчака витягнути. І чим ближче до
середини Дніпра – тим повільніше йшов кінь, ледве дихав. Лід тріщав від морозу,
і всі мовчали від страху. На березі ж –
кінь і дядько, як п’яні, в обнімку, йшли дорогою до колгоспної клуні.
Я інколи приходжу на берег до того міста, що
показав Василь Павлович. Там починалась і закінчувалась зимова «дорога життя» через
Дніпро. Згадую його слова: «Влітку пасемо корів над порогом, а кінь стане й
дивиться на Волоське. Сонце сідає, і точно по тому шляху – сонячна доріжка. Очі
в Орлика великі. Стоїть і немов молиться. Немов дякує, що живий, і просить у
Господа, щоби льоду товстого послав узимку».
Актриса
В душі вона була актрисою. Відслуживши довгого віку на арені, а потім із рік покатавши діток у
візку перед виставами, була відправлена у село актриса цирку – гніда кобила Фея
з буйною гривою й чорним до блиску хвостом. Отримала місце в конюшні й роботу
при школі. Стала працівником освіти на
селі. Закладала підвалини для освітнього процесу. Возила у шкільну їдальню з
ферми молоко, перевозила городину до погрібника, борошно з млина, олію з
олійниці і дрова з лісу. Навесні, коли розливалася річка й заливало стежину з
підлісного хутора, переносила на спині через воду до школи й зі школи усіх хутірських учнів, усіх трьох.
Добрі справи робила. Любив її дід Антон –
за доброту і слухняність. Коли не було роботи – відпускав попастися на
величезному шкільному подвір’ї. Любили
її діти. Дівчата їй розчісували гриву й хвіст, заплітали кіски, прикрашаючи
стрічками.
З кожним днем все більшою освітянкою
ставала Фея, але в її душі жила актриса. Фахівці кажуть, що коні – дуже великі
шанувальники гарної музики. От і наша гніда, коли чула красиву музику,
що лунала зі шкільних вікон, - залишала свою соковиту траву і починала повільно
обертатись, вальсуючи…
Навколо – радісні глядачі аплодували актрисі Феї.
Вона жила в танці! В душі вона була актриса.
