Донецькі світанки

З третіми півнями зникає нечиста сила. Зникає попід лісосмугами, вимкнувши фари на автівках, степовими дорогами. Накоївши брудних справ, тікає. Біжить у надії на щедру плату чужинців. У неї нема своєї землі. Вона квартирує на землі батьків із мрією продати її.

Тікають найманці без роду і племені, їм ніхто і ніде не буде радий. Тікають, залишивши проміжок часу для роздумів. Проміжок до перших променів сонця. З ними прийде радість і спокій. Полетять на перших променях повідомлення і дзвінки з донецьких степів, вітаючи рідних з добрим ранком. Добрим тому, що ранок, незважаючи на вітер, дощ чи пронизливий холод, є. Він є, і то вже – радість.

Донецький світанок видно в будь-якому куточку України, і він бажаніший за власний. Його стрічають у Карпатах і Бессарабії, Наддніпрянщині й Поліссі, Поділлі й Таврії, Слобожанщині й Буковині. З такою радістю, як донецькі світанки, стрічаються хіба що луганські. У ці світанки просто вірять. І неважливо, що буде за ними. Головне, що він прийшов і почав відлік новій добі, що дає надію.

На сході заграва… Червоне світло над блукаючим з вечора пилом. Окраєць невмитого туманом сонця виглядає у сподіванні, чи не порозумнішав світ за ніч. А світ не порозумнішав – лукаво дивиться назустріч сонцю. Отак і стрічаються погляди у степу надії й омани.

Звук металу затворної рами як межа ночі й дня. Патрон вже не в патроннику. Ранок. Сонце відірвалося від горизонту і покотилось над зруйнованими містами й селами, над ланами, усіяними мінами та воронками від вибухів, над людьми… Ранок, за яким буде день і буде ніч. І знов буде ранок...

Одного ранку світ все ж схаменеться. Сонячні промені принесуть розум у цей край і розвіють оману. Чисті думки на світанку в донецьких степах…