Дніпро. Кам’яний хрест на
Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.
1918–1919 роки. Коли вони
гинули за Україну, то хтось ділив владу. А хтось, щоб урвати влади, домовлявся
з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну
– Україну. За їхніми спинами «ділили шкуру невбитого ведмедя». А вони воювали і
гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали. Вони не змогли
дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори,
колективізація, репресії, Друга світова, котра спалила усю рідну землю,
кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія,
Афганістан… Ну і в 80-х із відібраного у дідів і батьків кинули «півкопійки»
внукам. Але тих «півкопійок» імперія не витримала і захиталась.
2014 рік. Незалежність у
1991-му прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний
рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в
очікуванні того, хто візьме верх.
2017 рік. Третій рік
війни. «Ведмедя ще не вбито і він живий». Хитати човен, думаючи, що не випадеш,
— хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд
з’явився знову за спинами тих, хто воює, з’явившись із претензією на владу і «півкопійки».
Нічого не змінюючи, хитає човен.
Кам’яний хрест на
Соборній площі. Від нього повинні починатися екскурсії в місті. Майже вже
століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно
вчить життя.
P.S. 14 осіб полку «Січових стрільців —
Вільних козаків» УНР — як наддніпрянці, так і галичани.
Дякую!
ВідповістиВидалити