Шашка

На хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища простояли декілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав. Завзяті люди. Привели до ладу будинок і декілька господарських будівель на новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних часів, дворищі. Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра наводить порчу.

Усі більш-менш важливі справи на хуторі робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали.

З горища знімали речі, котрі вже не мали ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент. Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес.

І от почали скидати солому з покрівлі. Вона частково розсипалася в повітрі, заповнюючи простір навколо ніби попелом. Куниці не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки — може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув: «Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.

— О, Василю! Про дядька Степана таки правду говорили.

— На нашій пам’яті з тобою це яка?

— Не знаю. Може, шоста чи сьома.

Після невеликої паузи, під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:

— Шоста.

— Я теж так нарахував.

— До війни та й після хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.

— …….

Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм.

Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть вірогідно, що хтось із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського. Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.

Прим. Події відбувалися на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.