Знакова зустріч

Інколи трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити й оцінити. Вони раптові й неочікувані. В житті я мав декілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати пояснення. Хто це був, як це сталося і про що була мова — мені навряд чи колись зрозуміти. Я не запам’ятав, як цих людей звати. Я не можу згадати їхніх облич. Я тільки пам’ятаю зустрічі.

Того поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці. Останнє вшанування в той день. Далі шлях на Дніпро. Як одному зі старших у роду, тепер доводилося долати поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по десять хвилин побути біля могил рідні.

Поклав гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралася поряд. Після вітання кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття, що ця людина багато років мені знайома. Хоч я не знав її імені й навряд чи колись її зустрічав.

Говорити почав першим, а точніше — розпитувати. Вона відповідала, що все життя вчителювала в цих краях і знає мою рідню. Мені здавалося, що з нею говорить мій внутрішній голос, а потім здавалося, що її вустами говорить мій внутрішній голос. Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос. Хто ця жінка? За способом висловлювати думки — як тітка, котрої нема вже. За емоційністю — як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював із кимось і знаходив у чомусь схожість із попередніх поколінь.

Наговорились. Притихли.

- Мені пора, — сказала жінка.

- Добра Вам. Можливо, наступного року зустрінемося тут.

Літня пані мовчки повернулася. В її очах читалося, ніби вона щось знає… Далі була війна.

 

P.S. 2013 рік. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була блискавка, котра б’є в небо.