Капелюх і тростина.

 За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилося село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століть. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього всього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-  Доброго дня, діду!

-  Не лякай рибу.

-  Я біля Вас сяду.

-  Що треба?

-  Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-   Було таке. Академік.

-   Бачили його?

-   Бачив.

Дід випрямив спину. Чи то хотів пильніше розгледіти поплавки, чи то заглянути за них аж до хати, що колись була там під водою.

-   Щось зосталось там під водою від будинку?

-   Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-   А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-   Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-   Може про коней?

-   Може.

-   Може про рибу чи волів?

-   Може. За північ говорили, довго.

-  Невже нічого не пам’ятаєте?

- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одягнув капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)