Капелюх і тростина.

    За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.  

    Посеред цього усього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

     Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-       Доброго дня, діду!

-       Не лякай рибу.

-       Я біля Вас сяду.

-       Що треба?

-       Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-       Було таке. Академік.

-       Бачили його?

-       Бачив.

      Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.

-       Щось зосталось там під водою від будинку?

-       Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-       А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-       Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-       Може про коней?

-       Може.

-       Може про рибу чи волів?

-       Може. За північ говорили, довго.

-       Невже нічого не пам’ятаєте?

-       Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів  капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)