За Звонецьким порогом, за островами
Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром
ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські
міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого
і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.
Посеред
цього усього на березі сидить рибалка. Він
сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони
практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло
не одне покоління Лозицьких.
Обережно
по кладці підійшов до рибалки.
- Доброго
дня, діду!
- Не
лякай рибу.
- Я біля Вас сяду.
- Що
треба?
- Чув,
що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.
- Було
таке. Академік.
- Бачили
його?
- Бачив.
Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше
розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була
під водою.
- Щось
зосталось там під водою від будинку?
- Ні.
Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.
- А
про що Яворницький з Вашим батьком говорив?
- Не
пам’ятаю, я
тоді хлопчаком був. І десяти років не було.
- Може
про коней?
- Може.
- Може
про рибу чи волів?
- Може.
За північ говорили, довго.
- Невже
нічого не пам’ятаєте?
- Миколайовичу,
коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів капелюха академіка,
взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.
(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і
капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий
Іванко)
Немає коментарів:
Дописати коментар