четвер, 29 березня 2018 р.

Капелюх і тростина.


    За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі пятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.  
    Посеред цього усього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.
     Обережно по кладці підійшов до рибалки.
-       Доброго дня, діду!
-       Не лякай рибу.
-       Я біля Вас сяду.
-       Що треба?
-       Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.
-       Було таке. Академік.
-       Бачили його?
-       Бачив.
      Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.
-       Щось зосталось там під водою від будинку?
-       Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.
-       А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?
-       Не памятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.
-       Може про коней?
-       Може.
-       Може про рибу чи волів?
-       Може. За північ говорили, довго.
-       Невже нічого не памятаєте?
-       Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів  капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Немає коментарів:

Дописати коментар