Львівський сон

(Епізод кіносценарію)

Залізничний вокзал. Пізній осінній вечір. Шлях у місто крізь дощ. Готель. За вікном мокрий і сонний Львів, котрий змушує заплющити очі, передаючи свою мокру сонливість. І в тій сонливості приходить до мене львівський сон.

Йду від готелю вулицями міста. Де йшов і чому? З якими думками? Йду бруківкою, між мокрих стін будівель під низьким небом. І бачу собор. Увійшов у його сіро-золотий простір. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі. Священник читає молитву. Чоловіки, схиливши голови, тихо за ним повторюють. Обвітрені обличчя, глибокі очі, придавлені плечі… Фронтовики. Поминають товариша, котрий не прийшов із російсько-української війни.

Запалив я свічку. І разом із фронтовиками за священником повторював: «…Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги синам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть».

Знов мокрі стіни будівель. Мовчазні перехожі. Бруківка. Другий храм. Великий простір. Тиша. І лише священник і середніх років пан. Той пан схилив голову і склав долоні, просить благословити. Можливо на справу, можливо в дорогу…

Запалив я свічку. «І вчинить тебе Господь головою, а не хвостом, і ти будеш тільки верхом, а не будеш долом, коли будеш слухатися заповідей Господа, Бога свого, що я сьогодні наказую тобі, щоб додержувати й виконувати».

Бруківка… І третій храм із темними стелями, стінами й темною позолотою. У нім люди, чию совість викрив гріх, чекають на сповідь. У кожного своя доля й у кожного своє горе. Стоять у надії на примирення з Богом. Кожен хоче пройти через сповідь і каяття. Кожен хоче випросити в Господа кращої долі.

Запалив я свічку. «Пошли мені ясне пізнання того, чого від мене жадаєш, і зміцни волю й силу все те виконувати. Захорони моє серце перед спокусами і навчи мене пізнати Твою волю і вірно сповняти її в моєму житті. Господи Ісусе Христе, умилосердися наді мною».

Крізь сірість неба — сонце. Знову вулиці і місто, трамвайні колії… У четвертому храмі вінчання. Перед вівтарем люди, і священник благословляє на подружнє життя. Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле.

Запалив я свічку. «…у мирі і злагоді, благословенно й щасливо прожили разом усе своє подружнє життя. Через Господа нашого Ісуса Христа, Якому належить вся слава — з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

І був у п’ятому сімсотлітньому храмі, там дитину хрестили. Щасливі батьки, щасливі хрещені батьки. І чутно мені було: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий. Назви мене хрещеним батьком…, назви мене хрещеною матір’ю і благослови на допомогу чаду у важкі дні…»

І ще в першому храмі горіла свічка, коли я запалив свічку в п’ятому. «Отче наш, сущий на небесах!…» І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок. І були перед очима люди: такі, як вони в храмах, і поза ними. І було в мене перед очима життя…

Вранці йшов у справах, роздумуючи над сном. Розглядав будівлі й бруківку під ногами, зазвичай вітався з військовими, що йшли назустріч. А за пів хвилини я став як вкопаний. Озирнувся — військові входили в храм. Підсвідомо я вже йшов за ними. Увійшов у сіро-золотий простір храму. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі…

І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок…