Покинутий сад

   Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами — загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.

   Нині з півсотні його дворів, живих - половина. Раз на рік  мій шлях пролягає крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився води, та пішов подивитися поряд кілька покинутих дворищ. Городи біля них хтось обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись формувалися крони дерев,  пізніше вже обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше, ніхто за ними не наглядав.

   Замість десяти хвилин мого відпочинку сад першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.

   Покидаючи село, впевнено планував наступного разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, тому що таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.

   Наступного 14-го року життя внесло корективи, і пересунуло візит на чотири роки...

   Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці вулиці хтось обжив хатину.

   Блукав садками. Фотографував. Порівнював з картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша вдача! Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий !!! Яблука з легким присмаком вишні. Звідки ці яблука в загубленому серед степів маленькому селі? Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я відчував себе серед саду віком у півстоліття «ботаном вищої кваліфікації», розглядаючи на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце, торкаючись їх своїми променями…

   Господарів обжитого дворища поряд не виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.

    Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з обжитого дворища. Жінка мого віку. Вдача.

— Пані, доброго дня.

— Доброго.

— Як Вас звати?

— Тетяна.

— Мене Юрій. Вдача мені, що Вас побачив.

Вона здивовано глянула на мене, не розуміючи, що то за вдача у мене.

— Ви з якоїсь служби? — трішки розгублено запитала.

— Ні. Я подорожній. Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.

— Хочете купити?

— Ні. Розпитати про господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.

— А… То завдяки чоловіку, котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.

— Можете про нього розповісти?

— Тільки з переказів його внучки. Ми тут з березня 20-го року.

— А звідки Ви?

— Біля Попасної жили. Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали жити і продали нам.

— Зрозумів. Пес їхній залишився? Я його минулого разу бачив.

— Так. Говорили, підібрали на шляху, пристав за ними.

    Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися, і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах — замотані  мокрими ганчірками гілочки з німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка говорила, що від фермера він цією справою заразився в Німеччині. Люди раніше в селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці не до саду. Видно, в городі своїх клопотів багато було. Минулого року десь за кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я знаю».

     Я сидів приголомшений, уявляючи усе розказане.

— Що мовчите?

— Пані, я намагаюсь осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.

— Що я? Це якби внучка розповіла.

   Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав у крамниці на шляху.

— Тримайте, гостинець Вам.

— То ж гроші…

— Які гроші? Гостинець. Автолавка приїздить у село?

— Двічі на тиждень. Може, ви голодні? Я молока винесу?

— Дякую. Не голодний.

   Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…

   На степовому шляху уявляв демобілізованого чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село. Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні і робить щеплення. І між цими уявами з’являлася картинка з минулих відвідин села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші :

“ Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.”

Прим. «Дві хлібини» — так вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося обмаль людей (майже повністю це літні люди), що  відрізані від «життя», і подорожній якось може внести до їхнього життя хоч невеличку подію бесідою чи маленьким гостинцем.