Піонер

Чи не кожен із нашого покоління проходив незабутні етапи шкільного політичного життя.

Вчитися починали безпартійними, потім приймали до жовтенят, далі — до піонерів, потім — до ленінського комсомолу. Кожен етап вимагав належної підготовки, знань з історії організацій і країни, доброго навчання. Не всім давалася та підготовка, але приймали майже кожного авансом. Сам прийом до жовтенят, піонерів, комсомольців проходив святково, з підбиттям підсумків, присягами, клятвами та обіцянками.

До цих дат пралося чи купувалося нове вбрання, підстригали — подія була нерядова. Я теж пройшов усі ці партійні свята і будні.

Найяскравішою ж сторінкою закарбувався в пам’яті вступ до піонерської організації. Звечора мама випрасувала шкільну форму і нову білу сорочку, в портфель поклала червону пілотку та піонерську краватку. Батько розповів, як і він колись піонером був та добрі справи робив. А в мене перед очима виникали постаті тимурівців та піонерів-героїв Великої Вітчизняної війни.

Настав святковий ранок, цвіли вишні та черешні, все село було в білому цвіті. Я крокував до школи і вітався до усіх зустрічних.

- Здрастуйте, тітко Галино, то мене в піонери приймають!

- Молодець, удачі тобі!

- Доброго дня, дядьку Грицьку, сьогодні я в піонери вступатиму!

- Добре, рости батькові в поміч!

Підбадьорений, широким кроком я йшов далі.

- Діду Василю, мене в піонери приймають!

- То добре, може, шкоди менше робитимеш. Навіщо бабі Вєрці нитки сплутав у ткацькому верстаті?

Аби дід ще чого не згадав про мої подвиги, я змінив крок на легку пробіжку.

От і школа, одноповерхова, на два крила, у квітучому саду. Однокласники, товариші, вчителі - всі у той день не такі, як завжди. Святкова урочиста лінійка, клятва, пов’язування краваток, привітання, побажання... На заклик піонервожатого: «До справи Леніна і Комуністичної партії будьте готові!», — віддали піонерський салют і в один голос відповіли: «Завжди готові!», не підозрюючи, що якраз на історію нашого покоління припаде поховання піонерської організації та справи Леніна.

Гордий, у червоній пілотці, в розстебнутому піджаку, щоб краще було видно краватку, йшов я додому. Йшов сміливо навіть повз діда Василя, який, звертаючись до куми Клави, здивовано мовив:

- Ти ба, ниток не розплутав, а в піонери таки прийняли! Клаво, диви, Юрка в піонери прийняли.

На що баба Клава, визирнувши з палісадника, гукнула до діда:

- То з нього й толк буде, а ти от не був, Василю, у піонерах, то й некультурним виріс. А не грав би у карти, то й цифр не знав би.

Дискусія між бабою Клавою та дідом Василем ще точилася, та я вже не слухав. Радість переповнювала мої груди: я — піонер!

На автобусній зупинці привітався ще з дідом Юрком, листоношею на дальнє село, він чекав рейсу. Дід був чоловік грамотний і підтвердив, що тепер у мене в житті широка дорога.

І я пішов далі тією дорогою, але не дуже далеко: на початку нашої вулиці паслися індики тітки Галини. Помітивши на мені червоний галстук і пілотку, вони про щось жваво порадились на своїй індичій мові й широким фронтом посунули на мене...

Я все зрозумів, та сили були нерівні. Старший індик, сидячи на моїх плечах, бив крилами, решта членів індичого угруповання підстрибували з боків і цілили хто куди міг. Я ж тільки незграбно відмахувався портфелем. Дуже швидко біг під гору старий листоноша і з великими труднощами відбив юного піонера від пернатої банди.

З синцями та подряпинами, у подзьобаній пілотці, пошматованому галстуку, брудному костюмі дістався я свого двору, де на мене чекав святковий стіл. Вражений моїм виглядом, батько грізно запитав:

- І з ким це ти за піонерську ідею чубився?

Не соромлячись сліз, я розповів про підступний напад. Тато з мамою, насміявшись, поспівчували моїй пригоді, заспокоїли й подарували черевики та блокнот з ручкою.

А ввечері прийшла тітка Галина з новою пілоткою, галстуком та цукерками вибачатися за безідейну свійську птицю.

Після тої події ходив я до школи з місяць іншою дорогою, через балку попід вербами. І як не вигадував, а не міг розминутися з дідом Василем, обов’язково потрапляв кепкунові на очі:

- А дивись, Вірко, — не упускав нагоди дід. — Юрко знову нашою дорогою до школи йде. Велика біда — індики. Он мене, як ходив я читати вчитись, бичок аж на дерево загнав, тоді всією вулицею від того бичка мене рятували.

…Минув час, нема вже тої країни з її настановами, але день прийняття до всесоюзної піонерської організації пам’ятаю. Завдяки індикам.