Жив-був Ведмідь

Хорошого літнього дня після смачного обіду приємно прилягти під черешнею на годинку задрімати. А ще коли дощик десь накрапає, то очі самі заплющуються. Недарма мене колись бабця вчила, що документи на підпис до голови колгоспу треба носити в той проміжок часу, коли він пообідав і готується на часок задрімати. Я цей таємний прийом використовував з великим успіхом, будучи молодим спеціалістом господарства.

Отож я одного літнього дня, пообідавши, вирішив прилягти в саду задрімати. Сонце було в зеніті, легкий вітерець нишпорив під кронами дерев. Вже поклав подушку, приліг у тіні черешні, як прибіг до двору сусідський хлопчик Ігор, шести років.

- А йди, Ігорчику, до мене. Сідай, розкажи дядькові казку.

- Зараз розповім.

Хлопчик підбіг, сів на краю ліжка і, як маститий казкар, почав:

- Жив-був ведмідь. Шишки збирав, з бджолами товаришував…

Я вже починав крізь сон чути його слова. Очі заплющувалися.

Ігорчик впевнено продовжував про героя своєї оповідки:

- Спав, скільки хотів, ягодами в лісі ласував. Взагалі непогано жив. А потім зустрів ведмедиху. І все закінчилося.

Легенький вітерець у саду зупинився. Мої очі широко розплющилися, сон зник миттєво. Стурбований долею ведмедя, я вже не зміг заснути до вечора. Як же так — так щасливо жив ведмідь і в одну мить усе…