Осінній вечір у Діброві

Скочуючись за обрій, осіннє сонце своїми променями рахує у селі хати. Поодинокі хмари пливуть наввипередки зі своїми зображеннями в темно-синій холодній воді Дніпра.

На краю вулиці, при в’їзді до села, череда. Попід парканами йдуть додому годувальниці. Махають хвостами та чухають боки об вишню.

По городах палять багаття. Пливе по селу запах осіннього диму і печеної картоплі. Бабці сидять — то там, то там, попід дворами й, можливо, народжують завтрашні новини. Діди спершись на паркани палять свої цигарки. Запах диму, від яких перебиває запах городніх багать та змушує ворон, що пролітають над дідами, кашляти.

Повсюди величезні гори кабаків. Підсохлі ряди соняшників, що вже ніколи не підіймуть голови до сонця. Останні осінні квіти змагаються між собою в красі й кидають безнадійний виклик першій ріллі.

По асфальтній дорозі до міста інколи їдуть автівки. Але їх не хочеться чути. Вони з іншого життя. Їх рух занадто швидкий для сільського виміру часу. Тому вони рухаються у паралельному вимірі. Гуркіт їх моторів ніколи не переможе гупіт падіння яблук і груш у садах. Бо той тихий гупіт звучить не в проміжках часу, а у вічності.

Поодинокі бджоли несуть до вуликів останні крихітки літа.

Вітерець говорить з усім присутнім у селі шелестом листя сухої кукурудзи. Розповідає, яку погоду він завтра принесе.

У вечірнім небі летять у вирій ключі диких гусей. Старий рік від нас іде не 31 грудня, а сьогодні, на крилах вожака, який веде свою зграю до теплих країв.

Ніч… Осінній дим… В небі загоряються перші зірки на Чумацькому шляху. Гаснуть вогники у вікнах сільських хат. Засипає село з надією на життя, незважаючи, що на зміну сьогоднішньому теплу вже йде перша крапля осіннього дощу. А за нею — і сама зима.