Виробнича практика

В навчальній частині сільськогосподарського інституту було тісно: студенти обирали місце виробничої практики. Багатьом хотілося потрапити додому, в рідне село, або хоч у сусіднє. Дехто мріяв про імениті господарства, щоб побачити й перейняти передовий досвід. Дійшла черга і до мене. Оригінальністю не вирізнявся: знайшов у переліку колгосп імені Леніна за п’ятнадцять кілометрів від татка з матусею, зібрав речі й поїхав до рідних країв.

У правлінні колгоспу знайомство пройшло швидко: за кілька хвилин головний економіст вів бесіду зі мною.

- То ти, Юрію Миколайовичу, з сусіднього господарства?

- Так, там батьки живуть.

- А Дмитрович — то батько твій?

- Батько.

- Поважна людина. Підете, Юрію Миколайовичу, до економіста з праці під крило. Працюватимете в центральній конторі й по тижню у виробничих підрозділах, щоб зрозуміти виробництво.

Скажу відверто: незважаючи на дружні стосунки з економістом з оплати праці, у підрозділах було цікавіше, ніж у конторі. Особливо, коли на мені не лежало безпосередньої відповідальності.

Перший підрозділ — колгоспний сад: більш як триста гектарів, вінець творіння людських рук. Початок йому поклав місцевий селянин Чабан після війни. Сад він любив, і той розрісся вже на нинішні гектари. Ходив по ньому я, вивчав організацію праці, і все було б добре. Та під час свого візиту секретар райкому партії угледів, що на кварталі, який готували під осінню закладку молодого саду і засіяли ячменем, рясніє сонях. Про ці технологічні негаразди він розповів негайно зібраним до того лану спеціалістам господарства, наголосивши, що їх чекає вранці, як не зникнуть соняхи. Я читав у книжках, як під час взяття Берліна німцям світили в очі великі прожектори. Отаку ж операцію довелося і нам виконувати проти соняхів. Електрики розвісили прожектори на десяти гектарах і зробили з ночі день. Спеціалісти, озброївшись ножами, до ранку «квітки сонця» вирізали, але ячмінь витоптали. Я ж засвоїв з агрономії, що посівне зерно має бути очищене повністю. Чимало й іншого, що довідався за тиждень, у житті стало в пригоді.

Після садової бригади був на молочнотоварній фермі. Життя там прокидалось дуже рано, і одночасно з гулом механізмів починалися розмови доярок з коровами. Ті слова, вживані у тваринництві, до звіту з практики записати було неможливо. А з їх допомогою описувались технологічні процеси і видавались наряди підлеглим . Підлеглі з допомогою тих слів звітували перед керівництвом та вказували маршрути руху тваринам. Вивчав я раціони і первинний облік, ганяючи лінійкою мух над звітним зошитом з практики. Засвоїв, що в молочнотоварному виробництві не завжди діють закони арифметики. Тобто надій від корівки залежить не від фізичного виміру, а від спритності завідуючого фермою в арифметичних діях. А переведення тварин по вікових групах і форма звітності № 24 - то ближче до циркового мистецтва, ніж до реальних розрахунків. І якщо Пентагону вдалося розсекретити багато військових таємниць колишньої нашої держави, то форма звітності № 24 ( про стан поголів’я ) - не по зубах найдосвідченішим дешифрувальникам і розвідникам.

Розібравшись з великою рогатою худобою, попав я до центральної тракторної бригади і до гаража. Механізатори на селі - є перші люди, в чиїх руках різноманітна техніка. Я й на сьогодні певен, що зернозбиральний комбайн складніший за літак. ТО-1, ТО-2, експлуатація машинно-тракторного парку, склади запчастин та пально-мастильних матеріалів - такі питання висвітлювались у звітнім зошиті.

Допомагав безпосередньо обліковцеві, щирої української душі, фронтовикові, працюючому пенсіонеру Петру Омеляновичу. На своєму транспорті, бєдкою, з запряженим в неї стареньким жеребцем Майором, він щодня об’їжджав поля. Перемірював посіяне, зоране, зібране, взагалі все зроблене. Практично всі обліковці міряли площі сажнем. А Петро Омелянович зробив фарбою позначку на ободі колеса і виміряв, якої довжини його окружність. Їхав і рахував оберти колеса.

Зустрічні люди віталися , він чемно відповідав. Потім, розуміючи, що збився з рахунку, смачно лаявся про себе і повертав конячку до межі поля. Починав знову рахунок обертів колеса, записував. Він мене навчив первинному обліку і звітності в рослинництві.

Далі шлях мій проліг до свиноферми, попав я на неї не в рядовий день. Зранку головний зоотехнік повідомив:

- Ферма здобула провідне місце в соціалістичному змаганні на теренах області!

- А премія буде? - питали працівники.

- Премія буде і цінні подарунки.

Оплески і вигуки задоволення.

- Прошу тиші, - продовжував зоотехнік. - кнура Цезаря під вечір забере машина до Києва на виставку досягнень народного господарства.

- То наш парубок кращий, ніж племзаводівські?

- Кращий.

Останнє повідомлення викликало жваве обговорення. Вирішено доручити супровід Цезаря до Києва студентці Марині, яка проходила практику з зооветеринарного технікуму . Не було меж радості Марини! Вже за годину, в комбінезоні та гумових чоботях, власним милом та шампунями вона в загороді мила Цезаря. Працівники ферми жартували, підбадьорювали. Дехто й заздрив , що дівчині пощастить побувати на виставці, побачити столицю України. Поблискуючи шкірою на сонці , Цезар стояв серед загону, Марина пішла оформляти документи. Однак не судилося поїхати дівчині. Повернувшись до Цезаря, застала сувору картину. В кутку загону лежала перевернута кнуром бочка, на яку чомусь вона не звернула раніше уваги. З бочки вилилося відпрацьоване мастило, посеред тієї калюжі лежав Цезар… Біля загону стояла автівка під погрузку, і кричав водій, не знати до кого персонально:

- Людоньки добрі! Як ви цю тварюку не відмиєте за дві хвилини, то я спізнюся. За півтори години автоколона з області до Києва вирушає. Я ж кілька років мріяв про поїздку до столиці. В мене зошит списаний замовленнями від родичів і кумів, що купити!

- Чого ти кричиш? Вже нікуди не поїдеш, вдома вечеряти будеш! — заспокоював хтось водія.

- Людоньки, я бабусі своїй обіцяв у Лавру сходити, свічки поставити!..

У кутку загороди сиділа і плакала Марина, крізь сльози дивлячись на оту вгодовану і вимазану тварюку серед калюжі.

Цікаві люди працювали в господарстві, в них навчився немало з того, що згодилося в повсякденному житті і чим нині на хліб заробляю. Повернувся я після ходіння в бригади під кінець практики до центральної контори в плановий відділ. Сів за звіт про бачене і те, чому навчився. Старався, радився з економістами, записував у звітний зошит зроблене за півтора місяця.

Здавалося, до кінця практики вже нічого і не відбудеться, та несподівана телефонограма: «Завтра ваше господарство відвідає делегація Академії аграрних наук України» зчинила переполох. На кухні варять обід, голова з інженером зранку — в один край господарства, щоб зустріти академіків з боку області, парторг з агрономом — у бік району, на випадок прибуття делегації звідтіля. В конторі лишилося з десяток її працівників та я, весь у мріях про зустріч з академіками. Невже побачу вчених з академії аграрних наук та з інституту ім. Шліхтера, за чиїми книжками вчився? Приготував фотоапарат, щоб додати знімки зустрічі до звітного зошита з практики.

Академіки приїхали з третього боку, від Аджамки, — і до контори. Переполох, наспіх вибігли всі спеціалісти до фойє. Через широкі подвійні двері входили поважні гості.

- Вітаємо світил нашої аграрної науки, - почав на правах старшого пенсіонер, секретар правління господарства Юхим Петрович.

- Низький уклін працівникам села, - з повагою мовив невисокий чоловік, вочевидь старший серед прибулих.

- Як доїхали? - вів далі бесіду Юхим Петрович, щоб потягнути час до повернення з межі господарства голови та дівчат з хлібом і сіллю.

- Добре, дякуємо. Вже зранку об’їхали два господарства, ваше — третє.

- То, може, пройдете до кабінету голови? Він зараз буде.

- Ні, часу мало, будемо їхати до степу. Ви нас проведете?

- Аякже!

- Давно в господарстві працюєте?

- У сорок сьомому році демобілізувався з Далекого Сходу, то весь час тут. Бригадиром на фермі і в полі був, а це вже голова каже братися до «паперотворчої» справи.

- Ви мали на увазі діловодство? - поправив один гість.

- Так, саме його.

- У вас посіяна на другій польовій бригаді озима пшениця сорту Спартанка, вигляд має центнерів на п’ятдесят. Вона може давати і більше в такий рік, як цей, - підтримав бесіду сивий вчений в окулярах. - Що, на вашу думку, їй не вистачило в цьому році?

Від такої бесіди, як рівні з рівним, Юхим Петрович зовсім осмілів і захотів підкреслити велич науковців.

- Та начебто робили все як завжди. А взагалі, товаришу академік, ви профан в цьому ділі, то ми будемо раді слухати ваші поради і виконувати їх, щоб врожай був більший.

Наші серця забилися від такого ляпсусу. Академіки, видно було, в душі сміялися, але з чемності не показували. Зрозуміли, що для дідуся, який воював у Другу світову, «професіонал» і «профан» — це одне і те ж.

Щодуху примчавши з меж господарства, голова, а за ним дівчата з хлібом і сіллю, віддихуючись, говорили слова привітання про те, як хлібороби шанують сільськогосподарську науку. Академіки навзаєм висловлювали свою повагу до працівників села. Я за цим спостерігав і пишався вихованістю людей науки, пригадуючи нещодавній візит секретаря райкому з його невеликим словниковим запасом.

Після офіційної частини пішли вчені до свого автобуса, щоб об’їхати поля і ферми. Виходячи з правління, вони поступалися один одному місцем:

- Будьте ласкаві, пане зоотехніку!

- Ні, тільки після вас, вельмишановний пане агрономе!

На другий день голова подарував Юхимові Петровичу словник і порадив вивчити зміст слів.

А я вперше тоді зрозумів, що найбільше багатство села — не матеріальні цінності, а люди. Якщо забрати в них трактори, вони будуть орати волами, якщо забрати комбайни — коситимуть косами, але ніколи не складуть у бездіяльності руки. Нескінченна праця закладена в генах селянства. У місті можна відкласти справи, знайти сотні пояснень, чому неможливо їх зробити, у селі — ні. Сіяти, косити, орати, доїти, годувати треба в строк, і скасувати чи перенести ніщо неможливо, як неможливо скасувати день чи ніч.