Пес Ураган

Собака у дворі є практично заступником самого господаря. На ньому — клопоти з охорони та підтримання психологічного порядку в господарстві. Вибір такого помічника — не рядова подія. Придивляння, розпитування, симпатії до певного виду дворняг, а то й породистих собак є процесом вибору.

Сталося так, що в обліковця тракторної бригади Юрія Івановича був собачий приплід. Його кавказька вівчарка Лайма привела цуценят від сусідського середньоазіатського вівчаря Бурана. З горем навпіл Юрій Іванович прилаштував усіх цуценят, крім одного. Він у нього жив майже рік. Мав іменний ланцюг із колгоспної сівалки та власне ім’я — Ураган. І треба наголосити, що ім’я повністю відображало його характер і розум.

Одного разу після роботи, ведучи бесіду за чарчиною в старому колгоспному саду, Юрій Іванович розхвалював свого песика в надії збутися його, комусь подарувавши. Ми його уважно слухали, пропускаючи повз вуха сказане.

- Не пес, а вогонь! День і ніч не спить. Вартує на славу.

- Юрію Івановичу, краще розливайте по чарках.

- За цим діло не стане... А пес знатний. Ніхто не підійде!

І вже були б перевели бесіду від розхвалювання його собаки, та подав голос товариш Володя.

- Кажете, знатний?

- Одна порода! А який на вигляд, а розум який!

- Та є потреба. Мій Сірко по старості здав. Доживав останній рік, як на пенсії за заслуги.

- Та в чім річ? Вважай, що мій Ураган — уже твій.

Підняли чарчини за нового помічника господаря у дворі, роз’їхалися. А вже за годину чи півтори, під ніч, стукав у ворота товариша Юрій Іванович, тримаючи на ланцюгу свого знервованого песика вагою біля трьох пудів.

- Відчиняйте. Я тут вам поповнення на господарство привів.

З острахом домочадці дивилися на те, що звалося песиком, і на міцний ланцюг, на котрому його приволокли. Поки ніхто не прийшов до тями, Юрій Іванович продовжував:

- Він трішки знервований. Ви його погодуйте, і до ранку він освоїться.

Першим отямився тесть товариша, ковтаючи велику порцію повітря, мовив:

- Це песик? Що ти, Юрку, приволік? Та він перегризе тут усіх і їстиме за двох поросят.

- Він лагідний, ви тільки годуйте його, — не приховуючи радості, тікав з двору Юрій Іванович.

Не солодко було товаришу вислуховувати думки членів своєї великої сім’ї про Урагана.

А той виявився собакою не багатою на розумові здібності, а якщо відверто, то неабияк придуркуватим. Одне, з чим у нього були лади, — то це з апетитом. Їсти йому підсовували в тарілці сапою чи граблями, тим же знаряддям і забирали посуд. Радували тільки його ланцюг і нашийник — вони переконували, що ніколи не перервуться.

Не зважаючи на таке страхіття, вирішили залишити «песика» у дворі. Недобрі люди і контролери з районного енергопостачання боялися взагалі підходити до двору. Та що там вони, друзі в гості почали ходити через город. Про злодіїв і говорити зайве, чутка пішла про песика по всьому колгоспу.

Прожив він так зо пів року, добре їв, добре ріс. Та якось зовсім з глузду почав з’їжджати. То несамовито гавкає, то як цуцик скавчить, а то і сльози в очах з’являться. Вже з тиждень як так поводить себе.

Придивилися – ошийник ніхто більшим не робив, а шия в песика товщала. Отож пасок врізався, зробивши рану собачці, котра нервувала від болю.

Що робити? Вирішили замінити ошийник, обробити ліками рану. Терміново був викликаний свояк товариша, кум Василь та автор розповіді. Одягнені в три, а хто і чотири куфайки різного розміру, зимові шапки, по дві пари ватних штанів і військові зимові рукавиці, ми, тримаючи старі ватні ковдри, оточили Урагана. Він, не чекаючи такої наглості, почергово кидався на нас. Та все ж, одночасно навалившись на нього, ми його придавили.

- Куме, що робити? – кричав Василь.

- Розрізай ошийник і клади мазь до рани, – відповідав Володя.

Я лежав на собаці і, думаючи, як же будемо відпускати, малював у голові різні варіанти.

- Куме, вороток розвалився, – злякано мовив Василь.

Запанувала на якусь мить пауза, навіть песик під ковдрами притих. Першим оговтався Володя.

- Зараз хлопці в тестя поради запитаємо.

- Батьку, йдіть раду давати! – крикнув свояк Володі.

З господарського двору з’явився тесть товариша.

- Що, хлопці, там у вас?

- Вороток розпався, що робить? – розгублено питав товариш.

- Мажте ліками шию і – до нового погрібника в яму.

Тягнули замотаного у ковдри Урагана до нової ями, викопаної екскаватором під погріб.

Переляканим ворожим поглядом з дна ями дивився пес нам у вічі. Він не підозрював, що доля йому відміряла цілий місяць заточення там для перевиховання. В перші ночі вив, як собака Баскервілів, а вдень гавкав без угаву. Все, як і говорив Юрій Іванович: “не спить ні вдень, а ні вночі”. Почали ввечері добре годувати, щоб спав. Хто ж на повний шлунок витиме? Притих трішки.

За місяць у тім же складі, в тій же одежині і з тим же знаряддям стояли над ямою погрібника, координуючи свої дії.

- То ти говориш, ошийник з цепом одягати будемо в ямі? – запитував я Володю.

- Так, потім по двох драбинах піднімаємо наверх і до будки в’яжемо, де був раніше.

- Васю, ти зліва, ти, Юрко, справа… – повідав кінцевий варіант плану.

Вже вдруге операція пройшла більш вдало. Пес за якісь хвилин десять сидів перелякано у дворі, біля будки на міцному ланцюгу. Рана загоїлась, новий ошийник з воротком міг витримати і бугая.

Нова пофарбована будка, міцний – від сівалки – цеп і песик Ураган нагадували кожного разу нам про події, в котрих взяли ми участь. Після заточення в ямі пес хоч і був грізний, та посмирнішав. Навіть облізлий хазяйський кіт вже перетинав неквапливим кроком територію Урагана необгавканим.

Отак ми міняли ошийник собаці… Тож заводьте собаку вдома не таку агресивну.