Їхали ми з Іваном у
відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за
спиною, сумка з речами, сумка з харчами…
В купе потяга
Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутник. Високий кремезний козак років на
десять старший за нас. Він сидів біля віконця, акуратно формуючи гірку з
продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній
вигляд.
- Доброго дня вам, пане, –
привіталися по черзі ми.
- Доброго, проходьте. Я Віктор з
Нікополя.
- Я Іван, а це Юрко, – представив нас
товариш.
Бесіда зав’язалась
швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на
столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до дружини в Трускавець,
котра там уже з тиждень відпочивала. У Нікополі він мав невеликий бізнес з
продажу верхнього одягу. Одним словом – козак.
До купе ввійшла четверта
пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати
її далі, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ.
Ковтнувши слину і звівши
щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до
Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою.
Ну хто ж із чоловіків у
потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати.
Після 0,5 фірмової горілки ще трішки покуштували «Нікопольської джерельної».
Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По
закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної
бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат у
наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.
- Ти де? – почувся жіночий голос з
динаміка.
- У потязі.
- Хто в купе?
- Два козаки і молодичка.
- Дай їй слухавку.
Віктор зніяковіло
протягнув трубку Олені. З трубки знову почувся голос:
- Вітання. Я Наталія. П’ють?
- Ні, – злякано відповіла Олена.
- Що, все вже випили?
- Та ні.
Зв’язок, на щастя,
перервався – потяг вийшов із зони покриття.
Прийшовши до тями, ми
завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час
і засипати. А це не просто так: три інтелігенти могли поодинці перегарчати уві
сні потяг.
Повлягалися. Крутилися,
напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха, тільки очі закриє
і прокидається відразу з питанням:
- Олено, я не хроплю?
Так він за ніч багато
разів її перепитував.
Прийшов ранок. Ми
перепитували, як спалось Олені. Зображували відпочилих козаків, хоч і були
виснажені майже безсонною ніччю.
От і Львів. Обмінялись з
Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Олена в другу, а Віктор
поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині.
Пройшов швидко день у
справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці,
відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний.
В екрані висвітилось
«Віктор з Нікополя». Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі
передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, –
майнула думка. Підняв слухавку.
- Доброго дня, Вікторе.
- Доброго. Хоча який він там добрий.
- А що трапилось?
- Та ось тобі розповім, може
пожалієш.
- Розповідай.
- Доїхав я до Трускавця. Наталія
зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили «Нікопольську джерельну».
Поснули. І ось як перевертався уві сні, спитав у неї: «Оленко, я не хроплю?»
- Та ти що?
- Стою ось я в спортивних штанах,
майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.
- Дійсно, хоч додому в Нікополь
вертайся.
- Додому не можна?
- Чому?
- В мене реалізаторша Оленка є. Так
її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї
чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені
в Нікополь не можна.
- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?
- Сидітиму, може, відійде, та якось
миритись буду.
Отак у житті буває.
Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому
від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка
нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що
налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами
на очах.
Отож дивіться, хлопці,
щоб не потрапили в таку пригоду.
Автору - наша щира вдячність...
ВідповістиВидалити