Управляючий відділенням

На початку трудової діяльності в статусі агронома господарства отримав у підлеглі Мар’яна Григоровича. Навіть якщо його вік читати у зворотній послідовності цифр, то він був на рік старшим за мене. Погляди на життя мав прагматичні, виважені. У його поведінці була повністю відсутня паніка, на відміну від мене. Ото ж, довелося мені ним керувати і вчитися. А якщо відверто – то тільки вчитися.

Його погляди на події були винятково його поглядами. І їх навіть притримувався парторг колгоспу, щоправда, не в офіційних промовах. Мав Мар’ян Григорович двох друзів-ровесників – дуби, а не діди! Степан Степанович – колгоспний рибар та Микола Михайлович – продавець у сільпо другого відділення колгоспу. Поки три «дуби»-фронтовики стояли біля пам’ятника Невідомому Солдату – то тільки вони були ветеранами. Це вже потім, після них, ветеранів стало більше й істотно вони помолодшали. Подвиги нових ветеранів стали більш героїчними, більш масштабними та більш вагомими для Перемоги.

Мар’ян Григорович Покотило був беззмінним керуючим третім колгоспним відділенням ще із хрущовської доби. Менеджер найвищого ґатунку! Перевірені на старих рахівницях «таблиці Excel» він носив у сержантській сумці. Його «мобільний телефон» (телефонний дріт дозволяв переносити апарат із кабінету – через вікно – під стару вербу, метрів на п’ятнадцять) працював із центральним охвісом колгоспу тільки коли була гарна погода. В начищену тюбінгову бідку на ресорному ходу впрягав Мар’ян Григорович жеребця Ярика, який пережив і розвинений соціалізм, і перебудову. Із таким технічним забезпеченням він керував ввіреним йому відділком (племенем, селом).

В селі було до сотні хат, де жили родичі першого, другого, третього коліна, а також родичі першої й другої дружини. Коли переплести все це ще й кумівськими ланцюгами, то «неродичів» у селі не було. І жили вони мирно, з’ясовуючи стосунки вже впродовж кількох поколінь. Оцією громадою і керував Мар’ян Григорович. Перелік питань, що входили до його компетенції, звучав приблизно так: отелилось, опоросилось, окотилось, погуляло… засіяти, скосити, нагодувати, намолотити, зібрати, відремонтувати, звітувати… провести в армію, оженити чи видати заміж, похоронити, відправити на навчання, доставити лікаря в село чи хворого до нього, вирішити питання рожениці, як правило, у самий непідхожий момент (в селі народжують на свято, в заметіль, у сезон поганих доріг, а також під час колгоспних зборів та інших заходів), поділити ланку так, щоб дружна громада при цьому не спалила сіно.

Легше перелічити те, що не входило до його компетенції, аніж те, що входило. Вождь племені – по суті. В якій нині школі менеджменту готують вождя племені? Причому так, щоб в одній особі були управлінець, технолог, педагог, психолог і ще багато хто.

На початку трудової діяльності на посаді агронома господарства отримав у підлеглі Мар’яна Григоровича. Навіть якщо його вік прочитати у зворотній послідовності цифр, він був на рік старшим за мене. Погляди на життя мав прагматичні, виважені. У його поведінці був повністю відсутній елемент паніки, на відміну від мене. Отож, довелося мені ним керувати і вчитися. А якщо відверто — то тільки вчитися.

Його погляди на події були винятково його поглядами. Їх дотримувався навіть парторг колгоспу, щоправда, не в офіційних промовах. Мав Мар’ян Григорович двох друзів-ровесників — дуби, а не діди! Степан Степанович — колгоспний рибалка та Микола Михайлович — продавець у сільпо другого відділення колгоспу. Поки три «дуби»-фронтовики стояли біля пам’ятника Невідомому Солдатові — тільки вони були ветеранами. Це вже потім, після них, ветеранів стало більше, і вони істотно помолодшали. Подвиги нових ветеранів стали більш героїчними, масштабнішими та вагомішими для Перемоги.

Мар’ян Григорович Покотило був беззмінним керівником третього колгоспного відділення ще з хрущовської доби. Менеджер найвищого ґатунку! Перевірені на старих рахівницях «таблиці Excel» він носив у халяві правого чобота або в сержантській сумці. Його «мобільний телефон» (телефонний дріт дозволяв переносити апарат із кабінету — через вікно — під стару вербу, метрів на п’ятнадцять) працював із центральним офісом колгоспу тільки за гарної погоди. У начищену тюнінгову бричку на ресорному ходу впрягав Мар’ян Григорович жеребця Ярика, який пережив і розвинений соціалізм, і перебудову. Із таким технічним забезпеченням він керував ввіреним йому відділком (племенем, селом).

У селі було до сотні хат, де жили родичі першого, другого, третього коліна, а також родичі першої й другої дружини. Якщо переплести все це ще й кумівськими ланцюгами, то «неродичів» у селі не було. І жили вони мирно, з’ясовуючи стосунки впродовж кількох поколінь. Оцією громадою і керував Мар’ян Григорович. Перелік питань, що входили до його компетенції, звучав приблизно так: отелилося, опоросилося, окотилося, погуляло, засіяти, скосити, нагодувати, намолотити, зібрати, відремонтувати, звітувати, провести в армію, одружити чи видати заміж, поховати, відправити на навчання, доставити лікаря в село чи хворого до нього, вирішити питання породіллі, як правило, у найбільш непідхожий момент (у селі народжують на свято, у заметіль, у сезон поганих доріг, а також під час колгоспних зборів та інших заходів), поділити ланку так, щоб дружна громада при цьому не спалила йому сіно.

Легше перелічити те, що не входило до його компетенції, аніж те, що входило. Вождь племені, по суті. У якій нині школі менеджменту готують вождя племені? Причому так, щоб в одній особі були управлінець, технолог, педагог, психолог, кум, сват, хрещений батько і ще багато хто.

Умів і справу зробити, і відпочити. Бувало, зі Степаном Степановичем як заїдуть у крамницю до Миколи Михайловича… Вивісять табличку на вікні «Переоблік»… Згадають минуле, заспівають під гармошку… а потім вже розмірковують, як далі жити… Довго думають. Варіанти треба проаналізувати. Шляхи вирішення проблем обговорити. А як ото вже все передумають — то зроблять ревізію в крамниці. Розкинуть недостачу на трьох і на тому попрощаються.

А на ранок — слухаю від нього повчання: «Хіба ж можна, Миколайовичу, так довго спати?.. Вже й радіо гімн зіграло, а ти тільки у бригаду з’явився…»