Мелодії кохання

     Вібрація всієї струни дає основний тон, а коливання її частин створюють обертони, що загалом утворюють гармонічний ряд. При цьому висота звуку забезпечується частотою, сила звуку — амплітудою, а тембр — формою коливань. Звучання струн утворює музичні твори. А всі музичні твори – про кохання.

Сюїта

В історії пишуть про безвладдя у херсонських степах під час громадянської війни. Про встановлення на штиках законності та правосуддя. Про таке безвладдя повідала учасниця тих подій вже у вісімдесяті роки: «Вийшла я заміж, дитину народила. Господар хату почав будувати, а я поїхала до батьків на Самару, за Дніпро. І так «забудувався» чоловік, що висватав собі молоду багату дівку. До попа прошеніє вінчатись у церкві подав. Та світ не без добрих людей, звістку передали. Я за три дні доїхала із Самари до хутора й хутко — у сусіднє село до церкви. Батюшка, дізнавшись про все, так озлобився, що викликав сільського отамана. Удвох порадились і дали моєму господарю 20 палиць. Додому в ряднині його принесли. Молодій дівиці дали «вовчий квиток» на рік. Могла вона жити не більше ніж місяць в одному селі, а далі йти в інше і там найматись на роботу. Після того ми з чоловіком душа в душу жили, аж поки він не помер».

Алегро

Три сестри. Три степовички. Майже ровесниці століття. Коли їм було дев’яносто три, дев’яносто п’ять і дев’яносто сім — у їхніх сім’ях ніхто не мав вагомішого слова за них. Вів бесіду з найстаршою.

- Хто ж із вас останньою заміж вийшов?

- Нас у мами було троє: я, Уляна і Наташка. Спочатку заміж вийшла я, а потім меншу Наташку Іван взяв. Уляна, середня наша, ніяк не виходила. Ухажор із Зірки був геть не рішучий. То ми з Уляною пішли, набили його, і він погодився.

Дівчата і тоді серйозні були. За щастя боролися завжди.

Реквієм

Молоду призначає Бог… Та і йому, виявляється, не все підвладно. Є на світі злі особи, котрі не шанують ані Господа, ані людей. Радість вони мають від горя інших.

Зводив Господь на шляху дев'ятнадцятирічних молодят Івана та Параску. І все якось начебто й сходилося. «Іван — хазяйновитий син», — говорили у Поліщуків. «Параска — дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка», — гомоніли між собою Іванові батьки.

Діло до весілля йшло, Параска рушник вишивала. І долі їх повинні були поєднатись у 1933 році. Помер Іван, злі люди обірвали струни його життя…

Вишивала Параска на рушнику виноград, а коли дійшла до голубків, то розвернула їх — вже не дивилися голуби одне на одного, як на весільних рушниках. «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С». Не судилось Івану та Парасці разом воркувати й діточок наживати.

Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою...

Адажіо

Аби літня людина розповіла про те, про що запитуєш, — треба питати зовсім про інше. І через те інше обов’язково прийдеш до того, про що запитував.

Транспортування скринь було однією зі складових чумацького промислу. З одного Охтирського повіту за рік вивозилося на продаж більше тисячі скринь. Отож, шукаючи відомостей про скрині та чумаків, котрі їх возили продавати, будував план, як вивідати більше інформації від Ірини Сергіївни. Зайшов здалека.

- Ірино Сергіївно, а як Ви зі своїм дідом познайомились?

- На танцях. Я його примітила, а він — мене.

- Відразу примітили?

- Не примічала, а потім примітила. Він одного разу говорить мені: «Ірко, я прийду ввечері, вигукаю тебе».

- Чекали?

- Чекала. У нас кукурудза серед двору була. Якраз звезли в двір. Я причепурилася, сіла і лузаю її у відро. Качан за качаном у лущилку підкладаю, обертаю механізм. Чекаю. Менший братик і сестрички побігли на куток виглядати, чи не йде. Лузаю, а його не чути. Коли це прибігає сестричка і говорить: «Чоботи чистить!» — і побігла. Я вже закінчую друге відро лузати кукурудзи. Прибігає братик і говорить: «Просить дядька Мусія, щоб підстриг!» — і побіг. Лузаю. Прибігають братик і сестрички і радісно викрикують: «Підстригся, йде вулицею!» А я вже четверте відро лузала.

- Ну, бабусю, що далі?

- Говорить: «Ірко, виходь постояти». А я говорю: «Та мене мама може не пустити», — а в самої ноги вже за ворітьми...

Це яка ж культура висока була! Парубок чоботи почистив, підстригся, Мусій на сто грамів заробив, дівчина пристойно себе повела…

- А скриня у Вас була вже?

- Була. Звідки знаєш?

- Баба Галя з нижньої вулиці говорила, що в неї — найкраща в селі, а у Вас — теж непогана…

Я не буду вдаватися до тонкощів і деталей народної мови щодо характеристики баби Галі та її скрині, а також інших подій далекого минулого… Скажу лише, що ледь встигав вихвачувати із загальної розмови цінну інформацію щодо мого питання. Але буває, другорядні речі мають повне право на увічнення. І вони не менш цікаві, ніж головні.

Вальс

Хведір Вовк у своїх студіях писав, що, за старим повір'ям, на тому Небі сидить Бог і в'яже до пари шматки кори – це шлюбні пари… і як він зв'яже – так і буде. І ось у момент, коли він склав чергові два шматочки, сталася подія.

- Так Ви кажете, заміж при Хрущові виходили?

- Ага.

Розпитував і розглядав на стіні фото баби Галі, коли їй було років 20. Які слова, краля. Одні коси розпущені чого варті!

- А на фото у вас одежинка красива. Тоді такий фасон у продажу був?

- Та що ти! Який продаж? Коли німці в 1950-му поверталися в Німеччину, то залишили нам свою робочу одежу. Ми її перешивали, матеріал добротний був, чужий.

- А з дідом як познайомились?

- На толоці. Глину місили, валькували. Я якось встала спину розігнути, а він дуже близько був. І так сталося, що я соприкаснулася Петьки своїми грудьми. А в його серце як затукало!...

В думках майнуло: мовчіть, бабо Галю! Я дивився на фото і в мене серце теж стукало..

Соната 

Світанок. Новий день. Не буденний, святковий. З першими променями на стіні літньої кухні з’явився малюнок. Сині квіти на білій стіні, навколо віконця. А посередині – підпис: «Зозулі накували 80, а у двох прожили 60».

Це – знатний петриківський пан привітав свою дружину з Днем Народження. І не факт, що шекспірівські герої могли у своїх почуттях злетіти до петриківського перестуку сердець закоханих шість десятиліть

                                                     

Етюд

Мій старий знайомий вже років сім-вісім як розлучений. На хліб заробляє будівництвом, має кілька бригад. Якось він виконував замовлення з облаштування паркану навколо приватного будинку самотньої жіночки. Та так виконував, що запав їй в око, і вже рік, як живуть вони разом.

Гостював у них. Мій товариш – як пристойний приймак, весь у садівництві та господарстві. Розмовляли за столом про погоду, врожай... І тут господарка каже:

- Яка ж я дурна, Юрку. Не могла рік почекати!... Скільки грошей за паркан віддала, а так би безкоштовно зробив господар... Я ж думала, коли прихистила його коло себе, що він усі гроші ще не витратив…

Кохання – воно таке...

Рінгтон 

Приходила провідати дружину її колишня учениця. Дівчина швидка, кмітлива, з поспішною мовою та сільською щирістю. Розповідала про себе, про батьків, про односельців... Дружина розпитувала про все, адже в селі другорядних подій не буває. Запитала і про справи її братика:

- Як Діма, не знайшлася ще така дівчина, що впала йому в око?

- Знайшлася. Уже впала і випала з ока.

- А що це за така вертихвістка?...

- Вона в нього весною ще завелася. Він такий до неї уважний був. У кіно ходили, в театр і на концерти, в місті по проспекту гуляли. На море, в Кирилівку, возив її на три дні. У мами гостювали майже щовихідних. Мама харчів їй збирала: городину, молоко, сир, сметану, яйця, курей та качок. І вона, наче, така позитивна була. А перед першим вересня сказала: “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття."

У мене по спині пробіг холодок, а потім стало жарко… У голові плуталися думки: а молоко, а сир, а сметана, а курочки з качечками?... А вона - “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття..." Та що ж це за молодь така пішла, несерйозна?...

Мелодія

Василь Іванович після робочого дня повертався додому, у приміське село. Літній дощ заливав лобове скло його автівки, двірники ледь поралися. Місто скінчилось, до домівки лишалося кілька кілометрів.

На узбіччі йшли, обійнявшись, молодята. Він – худий, сутулуватий, у мокрій наскрізь одежі, і вона – невисока, у літньому платтячку, котре червневий дощ майже знищив. Вони йшли, обійнявшись, не прискорюючи ходу, ніби цієї зливи й не було взагалі. Якісь безбатченки, а може випивохи чи ще гірше... "Ну, в таку зливу діти порядних батьків не будуть шлятись", - розмірковував собі Василь Іванович.

Ось вони вже порівнялися з автівкою на узбіччі… Господи! Це ж – мій син Артем! Василь Іванович дивився, як його син і незнайома дівчина йшли крізь червневу зливу, ніби й не було того дощу… І справді, для цих молодят не було перешкод на шляху їхніх почуттів… Дощ у дорогу – на добро.

Мелодії кохання....