Груша в хустині

    

  В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…

   Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

   Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

    Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.

    Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

   Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.