Форпост НАТО

Весна 2015 року. Одне за одним оголошуються перемир’я, щоб тут-таки бути порушеними. Так дожили до травня, і, мабуть, втомилися оголошувати й порушувати. З тиждень стояла тиша. А коли тиждень без війни, то в голову приходять ідеї, як дістати ворога і хоч якось його деморалізувати.

Вже певний час носився опорним пунктом із планом ідеологічної війни боєць із патріотичним позивним «Сєпар». Ідея його була проста: «нас багато, нас не подолати». Подумали, поміркували, вирішили втілити в життя.

Смеркало… Наш опорний пункт 43-го ОМПб вступав у НАТО. Окремо від держави… Над горою, поряд із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, здійнялися прапори НАТО, США, Ізраїлю, Канади. В глибині душі ми припускали, що в такій комбінації червоно-чорний прапор уже не так сильно виводитиме з себе ворогів.

Коли вранці сонце залило своїм світлом Кодемську гору, і легкий вітерець розгорнув полотнища прапорів, здалося, ніби в селі на місцевій церкві захиталися хрести. Тремтів ґрунт «істіннаґа православія»…

Не будемо вдаватися в опис емоцій по той бік фронту. Залишу для читацьких роздумів та уяви момент, коли там, де щойно був «русскій мір», красувалися прапори «ДНР» і Росії — степовий вітер щедро давав ляпаси Москві ворожими їй штандартами. І червоно-чорний серед них уже видавався не таким і агресивним, за версією «товаріщей» з-за поребрика та їхніх місцевих однодумців.

Минув тиждень, може, півтора… Біля крамниці місцеві жителі чекали на автівку зі свіжим хлібом. Серед них були ті, кому вдалося зберегти в сірій зоні війни розум, і ті, хто з різних причин більшою чи меншою мірою його втратили.

Моя поява під крамницею викликала спільний інтерес. Оточивши мене кільцем і по черзі привітавшись, мовчки стояли з хвилину, навіть не ставлячи господарських питань. Врешті-решт один із жителів заговорив:

- Що то у Вас за прапори на горі?

Кількадесят пар очей дивилися мені у вічі, очікуючи на відповідь.

- Прапори?.. А ви що, не чули ще? У нас інструктори натівські вже, зброя зі Штатів прибуває за стандартами НАТО. Крупний ізраїльський бізнес поклав око на вашу крамницю, буде викупляти. Тепер у суботу буде вихідний, замість хліба — маца. Та й кока-коли треба буде більше, бо штатівці приїдуть вчити з новою зброєю воювати…

    Сказане мною не було дуже розумним. Але це — сіра зона, де війна пройшла не сторінками мас-медіа, а по живих людях. Тут сказане сприймається зовсім не так, як на землі без війни. Тому монолог мав свій зміст і свою мету. Німа картина тривала з півхвилини. Далі співбесідники почали повертатися до тями. Хтось мав посмішку на обличчі. Хтось — остаточну розгубленість. А хтось уже прийшов до тями і пояснював іншим, що це жарт…

    Я в роздумах дивився на людей: як пояснити, що це село в щасливому вигляді найбільше потрібно їм самим? І допомагають тільки тим, хто сильний і бореться. А тих, хто не бореться, купують у власність. Що війна — це втрати на шляху. А мир у сьогоднішніх реаліях є поразка.

    Який же довгий наш шлях...

    Ми мусимо написати нові щирі, добрі й розумні казки, що вигорнуть з письмових столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам — про нас — не нами... І на цих нових казках виростуть нові покоління, які напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість!

    На Кодемській горі вітер грався з полотнищами різних прапорів. І серед тих прапорів були найдорожчі — жовто-блакитний і червоно-чорний…