Буряки

Коли лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке» життя. Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі свої наділи. Це вже зараз застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не скрізь, та й де з якою якістю їх внесуть.

Отже, повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на нас жах.

У травні, після останнього дзвоника в школі, з’являвся під дворами односельців парторг колгоспу.

- Добрий день, Галино Харитонівно! — починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.

- Здравствуйте, Степане Петровичу!

- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як дітки?

- А Ви чи не ланку прийшли наділяти, що такі ввічливі?

- Авжеж, за прогнозами очікується в цьому році великий врожай.

- Та він кожного року очікується, а от який в коморі буде, подивимося ще, — обірвала на півслові парторга Харитонівна. — Ви краще скажіть, скільки гектарів щастя наділяєте?

- Три.

- О ні, більше двох не висапаю.

Степан Петрович, як спритний корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар зверху, а вже потім, ідучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому була гнучкість партійної лінії в переговорах щодо наділу ланок. Господиня втішала ж себе, що все-таки не чотири, а три гектари, і відчувала повною мірою те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвилин тому було зовсім погано, а тепер — дуже погано. Різниця невелика, та все-таки вроді полегшення.

В день розподілу ділянок у полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся… Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. У ворогах ходили ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села. Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не належали до рідні бригадира або ж близькі, що не перебували на цей час у дружніх стосунках з ним. Кращі ділянки відводилися близькій рідні за сільськими мірками (в селі близька рідня рахувалася в три коліна), а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.

Ентузіазму, про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від безвихідності була. Поління буряків у робочий час виконувала тільки польова ланка. Більшість займалася цим у вільну від роботи годину за не таку вже й велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали на тім лані не менше, ніж коренеплодів.

Перше прополювання робили жінки. Найвідповідальніше, найскладніше з усіх. Треба було прорідити посіви, залишивши п’ять-шість рослинок на погонному метрі. Друге і третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як косою — це все звалося полінням.

Серед тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, — це не сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.

А ще сказати, що місто не допомагало селянам у прополюванні, то образити ті підприємства, які чітко, згідно з графіком, доведеним райвиконкомом, надавали шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті, від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками» поглянути на поміч селу, прибулі для надання шефської допомоги просилися на наші рядки за будь-яку ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А шефи бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи куряву за автобусом.

У розвиненому соціалізмі чомусь усе було в гектарах, і кожен технологічний процес — битва. З ким і за що — невідомо, але весь час у напрузі. Посадили вдома на городі пів гектара картоплі, побігли садити все інше, потім це полоти. А в колгоспі ще наділи соняшнику, кукурудзи, гарбузів і коханих буряків… А потім на цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і підвалів, здавали державі. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже коротку зиму робили спробу відпочити і знову — на гектари.

Повернуся в поле. Отож, стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом, щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчитися, сапаю з мамкою від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краях гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять у недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас, а може, й до Полтави відстань. Гектар — то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти… Від такого майбутнього сум охоплював мене, і сапа випадала з рук. Тільки мама підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.

Багато людей середнього та старшого віку скоротили своє життя через серцево-судинні захворювання, набуті в спеку. Ніхто того обліку не вів, та й в історії хвороб не писали правди. Було враження, що сільські жінки народжуються з сапою і з нею ж помирають. Страшно насправді те, що написав, але це гірка правда. З радістю досапували останні рядки з думкою, що це «щастя» облишає нас до наступного року.

І з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де нема наділів на майже безкоштовну добровільно-обов’язкову працю.

 

Приходив вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:

— Іване, що робив улітку?

— Допомагав пасти коней, полов.

— Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.

І кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було в усіх обов’язкове й спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та недовго нам доводилось учитись, бо починався збір коханої культури. Треба пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був великий.

Розім’явшись на соняшниках і кукурудзі, викопавши вдома картоплю, починалося друге наше нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав у двері жовтень. З кінця бабиного літа і до «перемоги» ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя звалось «пекельне», то друге — «полярне», бо рипіли вже холоди, поливаючи нас холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували й складали у бурти, вантажили й очищали коренеплоди. Нерідко відриваючи їх, примерзлі до землі, я знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор дивитися на ці поля, знаючи, що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди, всі одягнені як матрьошки: у куфайки й роби. Сидять мовчки попід буртами, і тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі! Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі — практично безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з болем дивився на відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят карбованців. Оті сім червонців — ціна дешевого хліба й овочів, ковбаси і молока. Колись великий вчений сказав: «Нізвідки нічого не береться і нікуди не зникає». Отак і цукор дешевий був коштом копійок на зарплату жінкам у бригаді, за рахунок їхніх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.

Вдалося втекти мені від буряків, та, проїжджаючи мимо місць моїх історичних битв з бур’янами на посівах, підсвідомо прискорюю швидкість. А то раптом з’явиться бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно: стільки часу пройшло, а він зостався.

Коли вчився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва доцент пропонував:

- Ви, Юрію, тему організації праці при вирощуванні цукрових буряків не хочете дослідити в дипломній роботі?

- Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього замерзлого кагату під Новий рік.

- Тоді беріть іншу тему, — не розуміючи мою нетолерантність до буряків, рекомендував доцент.

Взяв я іншу тему, по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов у колгосп, а там… Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею на додачу. Не здійснилася мрія дитяча про ілюмінатор, довелося продовжувати вирощувати все це безпосередньо. «Таке життя», — писав один письменник, і краще й не сказати.

Не працюю вже років вісім у сільському господарстві, працюю в місті. Частенько відвідую підприємців у питаннях виробництва. Там ввічливий секретар, подаючи чай або каву, завжди запитує:

- Вам цукру дві чи три грудочки?

А я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.

 Я перепрошую, вам дві чи три грудочки цукру в каву?

- Пробачте, а просто мінералки можна?

- У нас бразильська кава.

Кава-то бразильська, а буряки наші…

Трішки зле, трішки саркастично, трішки песимістично вийшла розповідь, та хто на тім лані був, той зрозуміє.