понеділок, 7 листопада 2016 р.

Роман в один абзац


Перша частина. Осінь 2017-го року.

  В неділю підвозив діда. Підібрав його в Придніпровську і віз за десять кілометрів до Любимівки. Він їхав з двома сумками куплених продуктів. Їхав до мами. Йому вісімдесятий рік, мамі дев'яносто вісім. Подумки рахував роки їх народження. Мама народилась ще в тій Україні (УНР) тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, а він в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому. Десяток кілометрів як одна мить. Не встигнув і питань задати... Любимівка, подорожній подякував і пішов до мами.


  Десять речень. А роздуми над ними можуть не вміститись в десятки книг...






P.S. Колись я написав роман в один абзац. Потім дописав другу його частину в один абзац. А слідом  дописав третю частину роману і теж в один абзац. Остання частина - сумна.


Друга частина. 6 січня 2018-го року.

Я знайшов де мешкала літня пані і заїхав сьогодні привітати її зі Святами. Минулого разу прорахувався з її віком. Корнілова (Дем'яненко) Ніна Микитівна 1919-го року народження (не 1918-го як вважав). Але це суті не міняє. Вона народилася в УНР. Світлий розум, чудова пам'ять. Віруюча людина. Володіє церковним співом, читає на пам'ять молитви. Пам'ятає Дніпрові пороги та плоти на них, веселки над порогами та волів на шляхах, церкви й хто їх рушив. Яка кара постигла тих хто рушив храми, війну і голодомори, як ходили по полях з молитвами, щоб Бог дощу послав, післявоєнну відбудову, ......... Жива історія. Дай Боже їй найкращого що можеш дати. В бесіді багато чого підтвердила Ніна Микитівна з ранішніх моїх досліджень по порогу Кодак і багато чого нового цікавого розповіла. http://mamajkraj.blogspot.com/2011/06/blog-post_16.html


Третя частина. 23 березня 2019 року.

Два дні тому закінчила цим світом шлях Ніна Микитівна. Вона пройшла з 1919-го через століття в 2019 рік. Народжена в Україні прийшла в Україну і померла. Коли була дівчинкою то батько купив їй грамофон і багато грамофонних платівок з записами церковного співу. Вона вивчила їх і співала дискантом в церковному хорі. Коли церкви не стало то ходила по дворах. Читала молитов і співала там де хто народився, одружувався чи помирав. Ходила поки ноги ходили. Ще рік тому вона мені на пам'ять читала молитви і вірші. Вона читала, а я дивувався і складав до купи історію нашого краю за сто років на шляху її життя. Сто років через поле життя ніжками, душею, долею.

3 коментарі:

  1. чудовий роман,
    чудово, коли розумієш, що ти не один такий в цілому світі..

    ВідповістиВидалити
  2. Дякую. Люблю стисле й містке, Досить одного споглядання степу, чи моря, а як летить думка.

    ВідповістиВидалити
  3. Щастя для матері,що виростила такого сина!

    ВідповістиВидалити